Інтерв’ю з режисером фільму «Девід Боуі: Останні п’ять років»

Оксана Городівська
Оксана Городівська
Листопад 29, 2018

1998-й рік. Френсіс Вейтлі щойно почав працювати режисером на BBC. У його першому проекті різні діячі мали розповідати про британські твори мистецтва. Але спершу треба було підібрати цих діячів. Його шеф порадив: «Напиши своїм героям». Так Френсіс надіслав листа Девіду Боуі, навіть не сподіваючись відповіді. А той йому відповів.

2018-й рік. Ми зовсім недавно запустили Привіт/media. Наближався кінофестиваль Intro від KyivMusicFilm. Я хотіла написати матеріал про нього, але ще не знала, як підступитись. Про всяк випадок запитала, чи є контакти авторів фільмів. Мені дали мейл Френсіса Вейтлі, режисера фільму «Девід Боуі: Останні п’ять років». Я написала йому, хоча не вірилося, що він погодиться на інтерв'ю. Але він відповів. Так з’явилася ця історія.

«Девід Боуі*: П’ять років»

Ранньої весни 2013-го Девід Боуі випустив альбом «The Next Day», свій перший новий реліз після десяти років мовчанки. Тоді ж у лондонському Музеї Вікторії та Альберта відкрилася виставка «David Bowie Is», що побила рекорди відвідуваності.

А режисер Френсіс Вейтлі того року випустив документальний фільм «Девід Боуі: П’ять років». У ньому він розповів про окремі яскраві роки в період між 1971-м і 1983-м. Фільм починається з появи Зіґґі Стардаста, показує темну сторону Майора Тома, що проявилася в «Ashes to Ashes», і веде нас до «Let’s Dance».

 *так, за правописом треба писати Бові, але тут так не буде

Відтворити відео
Режисер Френсіс Вейтлі, фото надане режисером

Що стало імпульсом для початку роботи над фільмом про Девіда Боуі?

Френсіс Вейтлі: Насправді я хотів зробити фільм про нього все своє життя. Фанатíв від нього з дитинства. Я розповідав про Девіда у серіалі «Сім поколінь року» («Seven Ages of Rock», 2007) і завжди хотів зробити окремий фільм про нього. У мене була ідея розповісти про п’ять років з його кар’єри, й здалося, що час настав.

Музичні документальні фільми можуть фокусуватися на різних аспектах життя і творчості. Але «Девід Боуі: П’ять років» дуже про музику. Чому саме такий ракурс?

Такі фільми часто продаються на біографії. Їх продають за рахунок романів, падінь, стосунків артиста з його гуртом, з його жінками, коханками чи коханцями. А я думаю, що Девід Боуі передусім великий артист. Тож я хотів зосередитися на музиці й досягненнях у мистецтві, а не на тому, з ким він спав.

Я думаю, він оцінив той факт, що ми не пішли легким і очевидним шляхом обговорення його музики через біографію

Боуі — значуща постать. Як вам вдалось не загубитись в усій кількості матеріалів про його життя?

Це було легко, бо я зосередився на п’яти роках. Звичайно, у мене була спокуса заповнити пробіли між ними. Але я вирішив цього не робити. Я вибрав ті роки як найбільш репрезентативні в кар’єрі Боуі, коли він уже став знаменитим. Зосередився на них і це значно полегшило мою роботу.

Під час роботи над фільмом ви переписувалися з Девідом Боуі, але не обговорювали музику. Чому так?

З Девідом Боуі ми стали друзями завдяки мистецтву і тому першому проекту, який робили разом. Ми обговорювали виставки і прочитані книги, а захоплення його музикою я тримав при собі. Бо були тисячі, якщо не мільйони людей, які хотіли б поговорити з ним про його музику. І менше тих, хто говорив з ним про мистецтво. Я думаю, він вважав мене людиною, з якою може просто спілкуватися і я не хотітиму чогось від нього. Саме тому наша дружба була тривалою. Він знав, що я давній шанувальник і працюю над фільмом про нього. Зніматися відмовився, бо на той час уже був відлюдником, але слідкував за тим, як ідуть зйомки.

Девід Боуі в 1976, фото з davidbowie.com
Постер фільму «Девід Боуі: П'ять років», imdb.com

А яким був його відгук на фільм? Чи згадував він якісь особливі деталі?

Він попросив подивитися фільм перед випуском. Я відмовив, бо у BBC дуже сувора політика редакційної незалежності, і він прийняв це з розумінням. Але я передав йому копію так, щоб він міг побачити фільм тоді ж, коли він вийшов на BBC в Англії. Він написав одразу. Просто cказав: «Я дуже пишаюся тобою, Френсісе». Було неймовірно приємно, зворушливо і важливо отримати такий відгук від того, ким захоплюєшся так давно.

Він критикував багато моїх фільмів за ці роки. Бо дивився все, що я робив. Мабуть, з усіх знайомих він бачив найбільше моїх фільмів. Але в цьому випадку не коментував нічого детально. Втім, я думаю, він оцінив той факт, що ми не пішли легким і очевидним шляхом обговорення його музики через біографію. Ми не вдавалися в деталі, а лише побіжно згадали, що в той час він вживав наркотики, був у стосунках з Енджі Боуі тощо.

«Девід Боуі: Останні п’ять років»

Девід Боуі пішов з життя 10 січня 2016-го року. Рік по тому вийшов фільм «Девід Боуі: Останні п’ять років». Він розповідає про роботу над бродвейським мюзиклом «Lazarus» і двома останніми альбомами  — «The Next Day» і «Blackstar». Для цієї історії Френсіс Вейтлі поспілкувався з продюсером Тоні Вісконті й музикантами, що брали участь у записі. Каже, що йому щастило: жоден із них не відмовив у інтерв’ю.

Саме цей фільм відкриває фестиваль кіно про музику і культуру Intro від KyivMusicFilm.

Відтворити відео
Фото з обкладинки альбому «Blackstar»

До фільму «Девід Боуі: Останні п’ять років» від початку було більше уваги і більше очікувань. У зв’язку з цим ви якось змінили свій підхід до створення історії?

Коли Девід помер, по всьому світу його дуже оплакували. Думаю, лише тоді багато людей зрозуміли, яким музичним і культурним генієм він був. І я відчував тиск передати це. Але все, що я міг зробити, це грати його музику і намагатися розповісти, як він її створював. Його музика говорить сама за себе, його геній проглядається в усьому, тож мені залишилося не так і багато роботи.

Як ви сформували бачення для цього фільму?

У «П’яти роках» наш задум був: подивіться на цього артиста, він увесь час радикально змінюється і це захопливо. У другому фільмі підхід був трохи інший. Цим фільмом ми кажемо: так, він завжди змінюється, але тематично залишається вірним собі. Ідеї інакшості, божевілля, суспільства, слави, до яких Девід Боуі звертався ще з 60-х, залишилися і в його останніх альбомах. Тож тематично він дуже послідовний, хоча на перший погляд здається, що стиль його музики чи вбрання радикально змінюється. Мене це вразило. Тому я вирішив подивитися на два останні альбоми крізь призму усієї його кар’єри.

Цим фільмом ми кажемо: так, він завжди змінюється, але тематично залишається вірним собі

Процес запису останніх альбомів тримали в таємниці, також не було живих виступів. Як ви наповнили фільм візуально при такому браку матеріалів?

Це було складно. Але я працював з колективами, з якими Девід Боуі записував ці альбоми. В записі «The Next Day» брали участь Ґейл Енн Дорсі, Ерл Слік, Джеррі Леонард, Стерлінґ Кемпбелл, Зак Елфорд. Ми попросили їх розповісти, яким був процес запису: як поводився Девід під час цих сесій, які ідеї в нього були. Те ж саме ми зробили і з неймовірним джазовим бендом під керівництвом Донні Маккесліна. Так ми змогли відтворити ті сесії, повернути їх до життя.  

Я читала, що частину музики для фільму перезаписували. Розкажіть, як саме?

У нас були мультитреки (тобто багатоканальні записи) пісень. Звідти ми змогли виокремити вокал Девіда й накласти його поверх живого виконання інших партій. До зйомок у фільмі музиканти ніколи не виконували цей матеріал разом і наживо. Вони грали його лише в студії й зазвичай окремо. І навіть при цьому, їм вдалося скоординуватися, зіграти разом й ідеально попасти по часу під вокал Девіда. Це було щось неймовірне. Але саме тому він їх вибрав, він завжди вибирав найкращих музикантів.

Постер фільму «Девід Боуі: Останні п'ять років»

«Девід Боуі: Перші п’ять років»

Трилогію завершить фільм про становлення Девіда Боуі в 60-х. BBC Two випустить його у 2019-му році, відзначаючи 50-річчя альбому «Space Oddity». Туди увійшли рідкісні архівні матеріали. Наприклад, іронічний епізод — прослуховування на тому ж BBC у 1965-му. Девід Боуі з гуртом виконував пісню з фільму «Мері Поппінс» і отримав відгуки: «нічого визначного, але я чув і гірші гурти», «вокаліст співає мимо нот», «просто група, дуже звичайна, співак без особистості».  

Девід Боуі у 1967, фото з davidbowie.com

Чому ви вирішили зробити третій фільм?

Вже тоді, коли я працював над серіалом «Сім поколінь року», я хотів зосередитися на ранніх роках Девіда Боуі. Роки до того, як він став суперзіркою, надзвичайно цікаві. Це час, коли в нього провал за провалом, а потім знову провал, а потім ще один. І те, як він піднімається після кожної з невдач, як він бере з неї щось для себе і повільно будує образ артиста — це просто неймовірно, це дуже багато каже про справжнього Девіда Боуі.

Він вразливий, він звичайна людина, що намагається досягти чогось у світі музики. Його трудова етика у ті часи неймовірна. Вона завжди такою була, але вже в ті перші роки він не сидів на місці, завжди писав, завжди працював. Усі довкола знали, що в ньому щось є. Але ще не були певні, що саме. Усе стало очевидним з появою Зіґґі. Але саме його праця в 60-х привела його до цього неймовірного творчого вибуху в 70-х, а потім у 80-х і 90-х. Тож 60-ті були дитячим садком Девіда Боуі.  

І знову ж, про ваш підхід. Чим відрізняється «Девід Боуі: Перші п’ять років» від попередніх двох фільмів?

Підхід тут справді дещо інший. Я думаю, особисте життя Девіда тут проявилося більше. В пізніші роки його дівчата та інші близькі люди не особливо впливали на його музику. Але, наприклад, Герміона Фартінґейл, про яку він написав дві пісні в альбомі «Space Oddity», відіграла значну роль. Цікаво дослідити стосунки Девіда Боуі з нею, з хореографом Ліндсі Кемпом та деякими іншими людьми. Вони можуть розповісти, куди він рухався у той час. Також я думаю, що його юність, виховання і стосунки з батьками важливі тим, як вони його формували.

Усі довкола знали, що в ньому щось є. Але ще не були певні, що саме

Ви створили декілька документальних фільмів про музику, але знімали кіно й на інші теми. Чи вважаєте, що музичні фільми легше встановлюють контакт з глядачем і стають успішнішими?

Робити музичні документальні фільми — справжній жах. Отримувати права на музику дуже складно. Шукати і купувати матеріали в архівах дорого. Тому я буду радий попрацювати скоро над немузичним проектом.

Але якщо ти знаходиш такого персонажа, як Девід Боуі, то просто не можеш схибити. Бо він захопливий. Тож багато роботи вже зроблено за тебе: досить просто направити камеру на когось, хто знав Боуі, і точно почуєш щось цікаве. Тож у цьому плані було легко.

Щодо моїх документальних робіт, то мене найбільше знають саме за фільми про Девіда Боуі. Мені здається, що це трохи сумно, бо найбільше я пишаюся стрічкою, яку зробив з Гілларі Клінтон, Мадлен Олбрайт і Кондолізою Райс. Вона називається «Гілларі Клінтон: Влада жінок». Це фільм про масове порушення прав жінок у світі. Він вийшов декілька років тому, задовго до кампанії #metoo. Цей фільм проявляв, як до жінок ставляться у різних куточках світу, в найбідніших суспільствах нашої планети. Його невесело дивитися, але пригадую, як Девід Боуі прокоментував його. Він сказав: «Френсісе, це визначний фільм. Він нагадує мені Лу Ріда: складний, але дуже достойний».

Девід Боуі в 1969, фото з davidbowie.com

А яке місце музика зараз займає у вашому житті? Що ви слухаєте?

Я досі слухаю багато музики. Мені подобається і те, на чому я ріс. Але й нове теж. Я великий фан alt-J, мені подобається новий альбом LCD Soundsystem, а ще Young Fathers дуже круті. Я намагаюся не відставати від музики, але мені вже не встигнути за моїми дітьми.

Ви згадували, що багато обговорювали книги з Девідом Боуі. Які книжки чи автори найбільше подобалися вам обом?

Нам обом дуже подобався Джером Девід Селінджер. Я колись давно зняв фільм про «Ловця у житі». А Девід казав, що через книгу Селінджера «Френні та Зоуі» назвав свого сина, відомого тепер як Данкан Джонс — Зоуі, Зоуі Боуі.

Також ми обговорювали книгу «Коротке дивовижне життя Оскара Вао» Джуно Діаса. Це такий магічний реалізм з Центральної Америки. Ми обоє були великими шанувальниками цієї книги. Вона не всім подобається, але я вважаю її неймовірною. Це ніби Девід Боуі на письмі, якийсь зовсім винятковий підхід.

Чорна п’ятниця в культурі