«Динозаври не їдять світлофорів» на Книжковому Арсеналі

Юля Навроцька
Юля Навроцька
Травень 24, 2019

«Динозаври не їдять світлофорів» — так називається велика виставка-колаборація 30 українських ілюстраторів, що відкрилася на Книжковому Арсеналі. Кураторкою проекту стала Варвара Перекрест, викладачка річного курсу Professium з ілюстрації у школі Projector. Роботи розкривають тему сусідства у глобальному масштабі та є експериментом з перспективою і простором.

Вилизана дизайнерська утопія, міст між Мексикою та США, сусідство спогадів, приватність, діджиталізація — ось кілька тем, втілених в ілюстраціях. Ми запитали авторів про їхні роботи, щоб придивитися до них детальніше. Вважайте цей матеріал кураторською екскурсією.
 
За брифом ілюстраторам потрібно було створити вигаданий простір та показати взаємодію персонажів у ньому. Це могли бути як побутові сцени, так і філософські роздуми. Кожен ілюстратор вигадував власну історію, персонажів та конфлікт, які хвилюють його.  

Нонна Старущенко, дизайнерка, арт-директорка Studio LLIWELL, кураторка Projector:

Дизайнери завжди фоткають інтер’єри в портфоліо без людей. Так здійснюється їхня мрія — виникає ідеально вилизаний простір, однак у житті його просто не існує. Тому я зобразила дизайнерську утопію — ідеальний безлюдний простір. 
 
Я люблю архітектуру і завжди фотографую простори без людей — лише тіні, світло, простір, площини і текстури. Ми, як дизайнери, думаємо, що створюємо ідеальний світ, але він ніколи таким не буває. Бо щойно в нього потрапляє людина — він змінюється. 
 
Пунктири — це можливі з’єднання і можлива реальність. В архітектурі пунктирна лінія використовується, щоб показати проекцію й варіативність. Іноді ми думаємо: «Зараз я піднімаюся кар’єрними сходинками догори», а можливо, існує паралельний світ, де ця кар’єра йде в нікуди. Або впирається у фламінго, як у мене на ілюстрації. Тому я зробила кілька різних вимірів у картинці, щоб передати різницю у сприйнятті дійсності. 
Чому фламінго? А тому що. Так само і з бананами у басейні, які у мене замість хвиль на воді. Туалет я розмістила у найвищій точці дому — це такий челендж, де треба пройти кілька кіл пекла, щоб дістатися його. 

Русалія Або, ілюстраторка, скетчерка в журналі Куншт, дизайнерка NGN.agency:

Коли ми створювали ці роботи, був саме початок весни, я гуляла містом і думала про тему сусідства. Тоді я зрозуміла, що певні місця нагадують мені різні історії з мого життя. Тому мій ліричний герой йде по місту своїх спогадів — ось там він купив перші квіти, тут у нього сталося романтичне побачення, а вже за рогом за ним гналася поліція, бо він розписав стіни графіті. 
 
Але всі ці історії є сусідами з геть іншими історіями інших людей. І це вже не просто фізичне, а метафізичне сусідство — історії накладаються одна на одну, наче листковий торт. Я малювала цю роботу зі своєю історією, але це прекрасно, якщо інша людина прочитає в ній свою.  

Оля Вірста:

Моя робота про те, що у стін є вуха. Тема Книжкового Арсеналу — це сусідство, а я люблю тему приватності й встановлення її меж. Нам у спадок дістався травматичний досвід тоталітарного суспільства з часів СРСР, коли люди жили в лещатах доносів, прослуховувань і таємних агентів. Коли ти не маєш впевненості, чи те, що ти говориш на кухні за вечерею, не дізнаються інші. 
Коли чотири тижні працюєш над ілюстрацією, рано чи пізно починаєш бачити в ній більше сенсів, ніж на початку. Тому моя яскрава картинка перетворилася на детективну історію, де є вуха, що прослуховують всіх персонажів. Пропоную вам розплутати цю історію і зрозуміти, хто насправді головний лиходій у цьому сюжеті. 

Віка Сапса:

Кожен трансформує свій досвід у ілюстрацію. Моя картинка про сім’ю, де на чолі всіх стоїть затишна й тепла, але втомлена мама. Мама вирощує все в домі, вона поливає квітки, але через втому промахується і всі зусилля виявляються марними, а квітка зів’ялою. Батько з дитиною вплюснутий у простір всієї кімнати і він навіть фізично відчуває на собі тиск батьківських обов’язків. А ось у підлітка все кльово і він релаксує у ванній. 
 
У сімейних стосунках всі весь час щось хочуть одне від одного. Тому я розмістила величезну руку, що просить, як символ споживацтва — як фізичного й матеріального, так і морального.

Євгенія Гайдамака, ілюстраторка, працює з зарубіжними журналами, має дві нагороди Red Dot:

Моя робота про повільне життя. Про те, що класно було б мати острівець спокою і зелені в містах. Острівець, куди можна втекти від справ, людей, інтернету і просто помріяти про щось приємне, на що постійно бракує часу.  

Наталя Козеко:

Я багато часу проводжу за комп’ютером. Так було й коли я малювала цей проект. Тому він про маленьку людину за величезним екраном та наш уявний світ через екран монітора. Світ за межами екрана контурний, а людина матеріальна і повноцінна, тому вона мала б виходити за рамки екрану. Зараз люди формують свої почуття в мережі: тут розвиваються стосунки, спортивні активності, навіть вихід у космос.  
 
Тут є Google як вихід у мережу, є Dropbox як спосіб зберігання й передачі інформації, Facebook як стічна труба, через яку відбувається витік даних, а за кутком мережі Матричний код. Всі ми схилилися над своїми телефонами і сприймаємо світ, дивлячись згори донизу.  

Марія Борцова:

Люди можуть бути в різних вимірах, але все одно намагатимуться взаємодіяти між собою. Тому мої персонажі знаходяться у просторах з різними перспективам. Тут є люди в площині й об’ємні фігури. Дівчина жбурляє касету з музичним треком, щоб хлопець з іншого виміру його зацінив. Хтось депресує, а хтось з іншого всесвіту намагається підтримати чашкою кави. Є персонаж, який весь час піднімається високими сходами до сонця, щоразу перевершуючи себе, але потім знову опиняється на початку. 

Гліб Капоріков, засновник Studio LLIWELL, куратор Projector:

Я назвав свою роботу «Місто богів, яким не моляться». У зв’язку з еволюцією все змінюється, а те, що не встигає адаптуватись, помирає. Але ж боги не помирають. Коли їм перестають молитися, вони починають жити своїм життям, тихим і непримітним, застигають у часі й камені. Вони існують у паралельній реальності, тому в мене вони перебувають в одному просторі з атрибутами сучасного міста, і тим не менш, це викривлений простір без людей — вони моляться іншим богам та в іншому місці.
 
Пасхалкою помістив Ньютонівське яблуко, яке також можна трактувати як райське яблуко. Заборонений плід науки, що невпинно рухає прогрес.

Ірина Вале, художниця-ілюстраторка, авторка алфавіту з художниками:

Різні ми чи подібні? Мені здається, що все схоже. Чим більше я подорожую, тим більше бачу, що люди скрізь однакові: у нас такі ж страхи, проблеми, любовні історії чи переживання, як у людей з Африки, Азії чи Європи.  
 
Моя робота — це роздуми про стіну, яку Трамп запропонував побудувати між Мексикою та Америкою. В одній країні височенні хмарочоси, а в іншій — височенні кактуси. Нам здається, що країни дуже різні, але насправді ні. І в Мексиці, і в США живуть прості люди. Я зобразила дороги, які раніше з’єднували дві країни, але тепер ведуть в нікуди, і додала маленькі ворота як шпаринку і надію. Якщо придивитися, то на обох сторонах є такі собі «чужинці» — в Америку вже проникають кактуси, а в Мексику хмарочоси. Нібито це все про одне ціле, але нізвідки з’являється ця дурна стіна, яка їх розділила.
 
Мені подобається кривенький стиль примітивізму, як у дітей. У моєму розумінні «кривий» — це класний. Коли хотіла сфотографуватися поруч зі своєю роботою, до неї підбігла дівчинка і сказала, що хоче фото ось тут, бо тут «щось веселеньке». Все вийшло.  

Виставка діє у Мистецькому Арсеналі відкрита до 26-го травня, а потім переміститься на стіни школи Projector.

 

/Фото виставки в Мистецькому Арсеналі: Наталія Азаркіна

Коли твої сусіди — Сосюра і Рильський