Як воно — читати 800 сторінок «Амадоки» на карантині?

Оксана Городівська
Оксана Городівська
Травень 27, 2020

827 сторінок. Ух. Здається, свою «Амадоку» Софія Андрухович писала спеціально для карантину — часу, коли менше поспішаєш, більше обдумуєш і не тягаєш книжку з собою в метро.

«Амадока» — великий роман з багатьма сюжетними лініями, об’єднаних історією Богдана. У війні на Сході України він зазнає страшних травм і втрачає пам’ять. Спогади йому намагається повернути жінка — Романа. Вона розповідає Богданові десятки історій — про його родину, про Другу світову війну, про Розстріляне Відродження, про Пінзеля, про єврейську общину Бучача — може, щось відгукнеться в пам’яті? 

Книга охоплює так багато сюжетів і епох, що нам стало цікаво — як вона читається? Що стало найцікавішим, а де вийшло затягнуто? І як взагалі читати таку насичену книжку на фоні карантинних емоцій? 

Тому ми попросили трьох читачок занотувати свої враження. І не лише фінальні, а в різних частинах книги. Тепер ми зібрали ці коментарі. Перед кожним із них — номер сторінки. Так можна побачити і динаміку вражень, і зіставити їх зі своїми. 

Олена Павлова

Журналістка, художниця, шеф-редакторка сайту Osvitoria.Media

Наталія Клименко

засновниця проєкту «Мова — ДНК нації», книжкова блогерка @ilatanka

Оля Носко

комунікаційниця Музею Ханенків, ведуча програми «Музеї. Як це працює» на UA: Культура

Частина 1

Фото Олі Носко

Олена:

Сторінка 15. Почала читати «Амадоку» — і смакую кожне речення. Красиво написано, густо, чуттєво. Подобається мова — зачаровує це «Собаки валували». Захоплює проведена письменницька робота — звідки авторка знає всі ці назви рослин, рибок (зірчастий агаміксис!), медичні терміни. Це прекрасно: читати книжки, у яких тобі називають предмети, які ти бачив наживо сотні разів, але не знаєш слів на їх позначення. 

Сторінка 55. Дія роману «Амадока» часом відбувається на Подолі, а я читаю його замкнута на Оболоні, колись їх відділяли 10 хвилин метро, тепер між ними наче прірва. Я відчула, що так скучаю за щоденним Подолом, його красою, атмосферою, світлом і запахом, і смітниками зі щурами, і церквами.

 

Оля:

Сторінка 34. Читаю про Софію. Дивлюся на Софію — її верхівку видно з вікна квартири, у яку я тільки-но в’їхала. Дивні відчуття.

Сторінка 127. Читаю про СБУ. Дивлюся у вікно на СБУ. Відчуття ще дивніші. Трохи мурашить, коли думаєш про те, що тут відбувалося.

 

Наталія:

Сторінка 192. Дуже сильний початок, розкішна й водночас природна мова авторки — незчулася, як проковтнула першу частину. Зізнаюся, поки читала пройшла три стадії: 1) вона (головна героїня) здуріла; 2) та вони всі подуріли! 3) здається, це в мене проблеми з головою… Насправді цікаво було ловити себе на думці про те, як легко повірити в чужу історію.

Частина 2

Олена:

Сторінка 197. Сподобалося, як текст роману побудований зі сцен за фотокартками. Це як колекція спогадів, різних митей. Це як життя, яке минає — воно начебто було, ці всі люди, їхні обриси, нечіткі розмиті зображення. За цими ледь впізнаваними силуетами— історії, сюжети, почуття, біль, родинні таємниці.

Кілька тижнів тому бавилася цими колоризаціями старих фотографій від My Heritage. От цей роман — наче колоризація старих вижовклих родинних знімків нашої спільної історії. Це люди інших часів, «таких уже не роблять», як то кажуть.

Сторінка 234. Неймовірно красива історія про озеро Амадоку, про старовинні карти, перше підліткове кохання. Пінхас зачаровує. Згадався єврейський хлопчина з ринку з «Фелікс Австрії» з неймовірно красивими очима, який закохався у Стефу чи вона у нього — не пам’ятаю. Але того ж роду образ: чарівний, еротичний, магнетичний, загадковий. 

Озеро Амадока розташоване саме там, звідки походить моя родина. Для мене це неймовірно символічно — і дивує, що я про нього ніколи не знала, з моєю любов’ю до географії. А може, ті мушлі, які я все дитинство знаходила в лісі й дивувалася — це з його дна? Навряд, бо вони б розсипалися, наче пам’ять.

У цьому романі все про пам’ять — і амнезія, і робота героїні в архіві, і відновлення пам’яті, і втрата. І наповнення пам’яттю і підміна, і крадена пам’ять. Пам’ять — це те, що в нас постійно хотіли забрати. І те, що нам треба віднайти, як напівміфічне озеро Амадока.

Сторінка 237. Сподобалися «хасидські казки» — перекази про Баал Шем Това. Я взагалі вважаю, що це дуже несправедливо і однобоко, коли нас позбавляють на уроках повновимірного уявлення про свою історію. Ми у школі вчимо тільки українську сюжетну нитку того, що відбувалося на цих землях — і не розуміємо одразу, що вона переплетена з єврейською, польською та іншими настільки міцно та заплутано, що ми наче вириваємо її з контексту і не бачимо краси цього плетива. Що євреї завжди жили тут на цих землях поруч, у цих містах — штетлах, але ми нічогісінько глибше не знаємо про їхній світ, їхні казки, їхню віру та традиції. Годі бути такими неуважними. Ця книжка допомагає пізнати той світ краще. Той світ пам’яті, наче підводний світ втраченого озера Амадока.

Сторінка 336. Сюжетна лінія другої світової, переслідування євреїв, дуже гарно виписана. Уявляю, як треба письменнику зануритися у цей світ історії, документів, щоб усі ці деталі так склалися і ожили. Це просто боляче було вивчати, напевно. Читаю, не можу відірватися, але якогось дня накрило — на карантині депресивно, і в книжці теж надлюдська біда. Нікуди втекти мені було.

 

Наталія:

Сторінка 264. Скільки ж ми ще не знаємо про свою історію? Чи не хочемо знати? Коли будемо готові до не зовсім зручних фактів?

Сторінка 272. Читаю і не хочу, щоб вона закінчувалася. Хоча вже всі струни натягнуть до «не можу».


Оля:

Сторінка 338. Українська історія 20 століття — це просто жесть. В певний момент мене зовсім вимикає, я йду спати, хоча ще не хочеться. Зранку прокидаюся розбитою, читаю новини про Чорнобильский ліс, що палає. Весь день відчуваю себе людиною з обкладинки Амадоки.

Сторінка 379. Скільки страждань може пережити людина? Чесно кажучи, хочеться вже повернутися до нудної сучасної лінії.

Сторінка 381. Як Андрухович писала цей роман? Звідки брала історії? Треба погуглити.

Сторінка 414. Яке щастя, що я не живу у ті часи

Сторінка 424. Окей, за половину перевалили. Але скільки історій і їх хитросплетінь можна витримати? Це ж мабуть той хірург — це син… а, без спойлерів, так?

Сторінка 428. Ну а можна вже все-таки у нудне 21 століття?..

Сторінка 429. Да лаааааааадно! 🤯🤦‍♀️🥺

<на цьому місці Оля зробила паузу, але планує дочитати>

Фото Наталії Клименко

Частина 3

Фото Олени Павлової

Наталія:

Сторінка 549. Що це таке? Здається, у мене відібрали художню книжку й дали іншу — нонфікшн. Теж цікаву й головне — на тему, яка мене насправді чіпляє. Домонтович і Розстріляне Відродження. Але… Чому все відразу? Фікшн і нонфікшн? Спочатку Сковорода, Пінзель, Баал Шем Тов, а тепер ще десятки письменників? Я розумію, що авторка під кінець це якось усе «логічно» поєднає, але все одно дратує таке відривання від основної лінії.

І навіщо спойлерити? Я тільки хотіла прочитати «Чорний ангел» Слісаренка, а тут уже спойлерів нахапалася. 

Сторінка 584. Втомлюють повтори. Здається, про зуби Зерова я вже не забуду.

Сторінка 827. І це все? У мене стільки питань залишилось. Одне з них — хто така Романа? Звідки вона і чому..? Маю лише здогадки. Безумовно, «Амадока» — надзвичайно сильний роман, але улюбленим не став. Через надмірність. Поєднання під однією обкладинкою стількох «пазлів» мені видалося штучним.


Олена:

Сторінка 537. Не подобаються вставки про Домонтовича в «Амадоці». Книжка наче розпадається, з цікавезного живого роману тебе знову переносить на пари з літературознавства. Сюжет з Петровим видався трішки грубо вшитий, а це понад сто сторінок. Прочитала б їх окремою книжкою, але вже багато з цього чула на парах Віри Агеєвої та знаю.

Психологічно не переконливо для мене виглядає зв’язок героя з цією лінією. Все решта було так прекрасно. Навіщо було додавати Сковороду сюди теж не розумію — це могло би стати новими романами. Баал Шем Тов навпаки, дуже гарно вписався.

Сторінка 827. Читацьке збентеження: Роман на 827 сторінок скінчився, а карантин все ще ні.

Загадковою для мене лишилася головна героїня Романа. Що нею керувало? Любов. Невимовна любов і жіноче вміння турбуватися. Вкрасти заради любові. Піти на злочини заради любові. Це любов робить тихеньку та невиразну архівну моль авантюристкою, сильною, сміливою, розумною, ледь не спецагенткою за складністю своїх афер? Фінал стосунків між нею і Богданом — вигадливо, як і у «Фелікс Австрії», аплодую авторці.

Фото Олі Носко: Альона Лобанова

Фолов: крейзі маски від Ýrúrarí