Як це зроблено: звук у фільмі «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»

Оксана Городівська
Оксана Городівська
14 Жовтня, 2019

З режисеркою Надею Парфан ми зустрічаємося пронизливо холодного жовтневого вечора. Заходимо випити какао, щоб зігрітися й поговорити про її новий документальний фільм — «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго».

Прокат стрічки збігається з початком опалювального сезону. І це логічно, адже в центрі історії — комунальне підприємство, що дає опалення. Точніше — хор цього підприємства. Диспетчери, ремонтники, слюсарі й бухгалтери щотижня збираються разом, щоб співати народні пісні. Але в фільмі звучать не лише їхні співи, а й ціла купа індустріальних звуків. Нас зацікавило, як усе це записували й збирали разом. Тож ми дослідили звук у цьому фільмі з незвично довгою назвою.
Відтворити відео

Як почалася історія з хором?

Надія Парфан, режисерка

Режисерка фільму Надя Парфан пригадує: «Кілька років тому мама розповіла мені історію про те, як вони з хором Теплокомуненерго їхали виступати в Надвірну на фестиваль стрілецької пісні. По дорозі в них зламався автобус, всі вийшли його штовхати. Здається, ще й на виступ запізнилися. Коли я це уявила, мені захотілося зробити навколо цього якусь комедійну історію». 

Тож Надя вирішила з’їздити на розвідку. «Я припускала, що люди в тому хорі не дуже вміють співати, а просто ходять туди сачкувати роботу. Але коли я потрапила на репетицію, вони мене причарували — і співом, і відданістю своїй справі. В цьому була неймовірна краса: люди, які дуже важко працюють, знаходять сили і час, щоб співати».

Так ідея трансформувалася з комедійної замальовки в історію про те, як скромні й тихі люди об’єднуються в щось велике й потужне. Спершу режисерка планувала робити короткометражний фільм, знімала з одним оператором, а звук записувала сама. Але потім історія переросла формат. Проєкт отримав фінансування від Держкіно, що дало можливість розширити команду. Так до проєкту приєдналася звукооператорка Катя Герасимчук

Як записували звук?

Катя Герасимчук, звукооператорка

Катя одразу потрапила в гущу подій — поїхала записувати виступ хору на День Незалежності. «Складність була в тому, що подію знімали на дві камери й треба було швидко розуміти, на яких звуках фокусуватися, коли камери знімають різне. Можна було б узяти двох звукооператорів, але для документального кіно важливо, щоб команда була маленькою і її склад не мінявся. Так герої звикають до тебе і перестають помічати, що ти їх записуєш», — розповідає вона. Катя супроводжувала операторів з мікрофоном-пушкою, для запису хору ставила статичний стереомікрофон, а головним героям одягала мікрофони-петлички.

У процесі роботи над фільмом до історії хору додалася ще одна — лінія самого Теплокомуненерго. «Це така собі машина часу, світ 60-80-х років. І звучить там усе неймовірно — ніби індустріальна симфонія», — розповідає режисерка фільму. Щоб передати це, команда почала знімати й записувати процеси на підприємстві. 

Звукооператорка з мікрофоном-пушкою

Одного разу їм вдалося потрапити на чистку котла й залізти досередини. Там вони побачили багато маленьких труб, що виглядали наче орга́н. Так само, як і музичний інструмент, котел повнився звуками. Катя записувала їх, але те, що ми чуємо у фільмі — не лише документальний звук. «Справа в тому, що в реальних середовищах неможливо виокремити один звук зі всього шуму, — каже вона й пояснює це на прикладі кав’ярні, де ми сидимо: — Навіть якщо зараз усі замовкнуть, затихне кавомашина і вимкнуть музику, ти не зможеш записати чистий стук ложечки об чашку. Бо ще є шум кондиціонера. У котлі теж було шумно. Тому не можна просто взяти звук звідти, треба провести багато маніпуляцій: почистити його, виокремити певні частоти, можливо, скомбінувати кілька доріжок разом. Звукова картина — завжди створена руками. Але якщо все зроблено майстерно, ти не чуєш цих рук».

Деякі звуки можна почути окремо від самих предметів. Надя пригадує: «Одного разу ми почули в цеху гільйотинні ножиці. Це така машина, яка нарізає листи заліза. Там повно коліщаток, вони видають високі та низькі частоти, і я вважаю, що це абсолютно повноцінний музичний інструмент». Самі ножиці в кадрі так і не з’являються, але їхній звук, як і багато записаного в Теплокомуненерго, композиторка використала в ембієнтному саундтреку.

Як робили саундтрек?

Маргарита Кулічова, композиторка і саунд дизайнерка

Музику й саунд дизайн для фільму робила Маргарита Кулічова. Ми зідзвонюємося для інтерв’ю, бо вона не в Україні. Зараз Маргарита вивчає саунд дизайн в Единбурзі, але подорожі й переїзди супроводжують її останні два роки. Сміється, що в «Співає…» можна почути звуки батарей з Португалії, Америки й Естонії. Звучить романтично, але відстань сильно ускладнила роботу над фільмом. 

«Ми з Надею ночами зідзвонювалися по скайпу, я їй щось награвала, вона на тому поганому звуці намагалася щось зрозуміти, й так ми разом намацували звучання», — згадує Маргарита. Вони й раніше співпрацювали з Надею Парфан у різних проєктах, але для обох це був перший повнометражний фільм. 

Головним референсом по звуку режисерка називає саундтрек Джона Зорна до фільму «Смерть робітника». «Мені була близька його ідея загравання з документальним звуком. Я так і ставила завдання Маргариті: зроби, щоб не було зрозуміло, чи це документальний звук, чи це наш». Іншими орієнтирами була музика Штокгаузена, фільм «Та, що танцює у темряві» і перформанси японця Томомі Адачі. «Це представник напрямку sound poetry. Він достеменно чітко відтворює ротом чи тілом певні звуки. Наприклад, звук засмоктування спагеті. Виникає ніби документальний ефект», — розповідає Надя. Схожий прийом можна почути і в «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»: звук падіння крапель Маргарита відтворила на клавішах зламаного баяна.  

Також у пошуках звуків вона починала конструювати. Спаяла автохарп разом з калімбою, грала на цьому всьому смичком й додавала ефекти. «Спершу звучало, ніби хропе якийсь слон, і так було досить довго. Я вже думала, що трошки божеволію, бо всі, хто заходив до мене в студію, дуже скептично на це поглядали. Але я пиляла цей інструмент, аж поки він реально не зазвучав. Я зрозуміла, як ним гармонійно оперувати й потихеньку напиляла кілька красивих мелодій. А потім розібрала назад, тож жоден автохарп не постраждав». 

Робота над саундтреком була довгим пошуком з усе новими й новими версіями звучання. «Ти довго-довго щось робиш, але це ще не фільм. А потім змінюєш щось буквально на 2 децибели і раптом картинка зі звуком склеюється. Це найдивовижніше, що я переживала і що ніяк не можу пояснити. Просто магія, — розповідає Маргарита. І додає: — Але найпрекрасніший саундтрек — не мій. Це гра баяніста на якійсь репетиції. У фільмі вона звучить під час титрів. Я не чула цього треку аж до останнього тижня роботи. Баяніст там грає якусь мелодію, потім щось пропускає, потім кашляє, знов грає. І я чую, що він так само клацає по клавішах, як я, коли робила звук крапель».

Саундтрек до фільму уже можна послухати 👇

Як усе це звели разом?

Андрій Борисенко, звукорежисер

Звукорежисер Андрій Борисенко приєднався до команди перед останньою експедицією до Франківська. Пробув там не більше 12 годин, але страшенно захопився ідеєю фільму й погодився зводити для нього звук. 

Це виявилося не так просто: при перенесенні матеріалу з відеоредактора в аудіопрограму звукові доріжки поз’їжджали. До того ж, через велику кількість перемонтажів фільму синхронний звук у відеоредакторі був частково втрачений. Тож його довелося наново синхронізувати вручну. «Можна було скласти звук лише з петличок і камери, а решту матеріалу не брати. Це полегшило б роботу. Але Катя все гарно записувала на майданчику і я не міг собі дозволити понівечити ту красу, яку їй вдалось зафіксувати», — каже Андрій. Тому він на тиждень зачинився вдома і перезібрав увесь звук. Тоді фільм успішно презентували Держкіно, а приблизно через пів року зробили фінальну версію. У монтажі відбулося багато змін, а в звукові ще більше. Цього разу робота зайняла понад два повних тижні.

Андрій робив для фільму атмосфери (ambience), тобто фонове підзвучування різних локацій. Займався фолі (foley), тобто синхронними шумами, що підсилюють враження від процесів у кадрі й додають фільму реалістичності. «Також я додавав купу точкових акцентів, які б занурювали в певну атмосферу. Наприклад, статичний кадр у підвалі. Там є тільки щитова і вона ніяк не задіяна. Повз проходить людина і це триває буквально дві секунди. Але якщо взяти оригінальний звук, то там просто шурхіт: кроки людини і все. А коли додаєш електричний гул щитової, дзюрчання води в трубах, трохи звуку пари — це вже працює зовсім по-іншому, кадр оживає», — розповідає Андрій

Багато зусиль пішло на роботу з хоровими піснями. Особливо проблемною була сцена, де хор колядує в міськраді. Зйомка була спонтанною, звук писався лише на петличні мікрофони і рекордер Zoom. «Хор вийшов дуже плоский. Там купа людей, великий зал, має бути помпезно, а звучить так, ніби троє людей наспівали на телефон, — розказує Андрій. — Рекордер вмикали без Каті, чомусь не відрегулювали рівень гучності й отримали жахливу перемодуляцію по всьому запису. Тобто всюди був хруст, тріск. Але там можна було викоремити баян, взяти певний діапазон частот, підчистити його й отримати жирніший звук. Це була робота на півтонах: маєш 5 звукових файлів і береш щось потрошку з кожного». 

Коли це було готово, Андрій почав працювати з саундтреком Маргарити. До того вони не були знайомі, все відбувалося дистанційно, та й сама музика додавала викликів. «Працювати зі звичайною музикою досить просто. А саунд дизайн на грані ембієнту — зовсім інша історія. Ні Надя, ні Марго, ні я не знали, що має вийти в фіналі, концепція вибудовувалася по ходу роботи». 

Зрештою, все склалося в насичену звуком історію, де пісня «Гей, соколи» чергується з шумом води в трубах, дзвінками людей, що скаржаться на холодні батареї, стуком молотків, грою баяна і краплями, зіграними на його клавішах.

 

Фільм «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» в прокаті з 17 жовтня.

Facebook-сторінка фільму

Події жовтня в Києві. Peggy Gou і дуже багато кіно