Політичні перформанси 90-х. Читайте уривок із книги Аліси Ложкіної «Перманентна революція»
У нас топова новина — наприкінці листопада 2020 побачить світ англомовний переклад книги відомої кураторки та письменниці Аліси Ложкіної «Перманентна революція. Мистецтво України ХХ – початку ХХІ сторіччя». Електронну версію книги українською, англійською та французькою у листопаді цього року кожен охочий зможе отримати безкоштовно на свій e-mail за попередньою реєстрацією. Книгу публікує видавництво ArtHuss за підтримки Українського культурного фонду.
Політичні перформанси
Саме в цей час постала ціла низка робіт, які поєднали бурхливу енергію доби й гострі політико-соціальні смисли
Постмодернізм на пострадянському ґрунті змішався з характерним для стану на руїнах імперій і смислів нігілізмом. Усе це парадоксально поєднувалося з романтикою, духом свободи, відчуттям, що в країні починається щось нове. Цей мікс породив унікальну світоглядну модель. У всесвіті 1990-х років радикальний цинізм легко уживався з ліризмом, а розчарування в політичних утопіях співіснувало з ревною вірою в могутність так званих «політичних технологій». Україна відкривала для себе відеоарт, перформанс та інсталяцію, які на Заході вже стали чимось повсякденним, а на пострадянському просторі досі залишалися новими видами художнього висловлювання. У мистецтві панували трансгресія й інтерес до естетики потворного. Саме в цей час постала ціла низка робіт, які поєднали бурхливу енергію доби й гострі політико-соціальні смисли.
Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х в Україні виникають явища, що синтезували елементи перформансу й гепенінгу, постмодерністську іронію, бурлеск, гру та гострополітичну сатиру. Такими речами займалися переважно політично активні студенти нехудожніх вишів — історики, філософи. У консервативній живописноцентричній українській системі координат подібні практики довгий час випадали з контексту сучасного мистецтва.
У 1989 році в Києві було засновано Молодіжний революційно-патріотичний союз «Промені Чучхе». Організацію вигадали студенти Микола Поліщук (Комісар) і Дмитро Полюхович (Команданте Лейбедєв-Кумач).
Пік її активності припадає на 1990–1991 роки. «Промені Чучхе» — яскрава сторінка раннього українського політичного перформансу. Бурлескні акції й інтервенції «Променів» черпали натхнення в ідеології північнокорейських комуністів, зокрема з одіозних журналів «Корея» і «Корея сьогодні». Пропагандистські видання корейських комуністів у пізньорадянські часи виглядали як ідеальна художня пародія на зогнилий СРСР з ідіотизмом його порожніх слоганів і ритуалів. Чучхе — це локальний кімірсенівський варіант корейського марксизму.
Озброївшись маскарадним північнокорейським антуражем, юні засновники «Променів Чучхе» препарували абсурд довколишньої дійсності
Від них перепадало всім: і націоналістам, і комуністам. Основною базою «Променів Чучхе» став дешевий шинок у підвалі будинку Спілки письменників на вулиці Банковій у Києві. Там збиралися різні політичні активісти, діапазон інтересів яких 1989-го варіювався від новоствореного демократичного Народного руху України до проросійських монархістів. Чимало там випили й радикальні абсурдисти — іронічні адепти корейського чучхе.
Веселе прощання з радянським минулим у виконанні «Променів Чучхе» викликало відчутний суспільний резонанс, але невдовзі проект забули. Закінчивши виші, його учасники поринули в доросле життя, а тонкий художній тролінг «Променів» був незрозумілим для молодших поколінь, що не застали СРСР. Діяльність «Променів Чучхе» перегукувалася з ідеями польської організації «Помаранчева альтернатива», яка під час воєнного стану 1980-х років проводила оригінальні акції на зразок новорічної демонстрації Дідів Морозів. Серед відомих акцій «Променів Чучхе» — пошуки золота під обкомом партії, анонс будівництва підземного тунелю Луганськ – Пхеньян, привітання учасників одного з останніх з’їздів Комуністичної партії України часів СРСР (делегатів засипали конфетті й закидали серпантином), урочисті проводи в Ірак загону «Пхеньянські яструби», захоплення на річницю більшовицького січневого повстання меморіальної гармати біля найстарішого київського заводу «Арсенал» та спроба обстріляти з неї Верховну Раду.
Незважаючи на крики “Ганьба!”, на гранітну основу флагштока було встановлено горщик з хирлявою бегонією та стрічкою від похоронного вінка
«Перша публічна акція відбулася у вересні 1990 року. Напередодні влітку перед будівлею Київради було піднято український синьо-жовтий прапор. Невдовзі п’ятачок біля флагштока перетворився на місце, де відбувалися збіговиська місцевих “пікейних жилетів”. Особливо завзяті приносили до прапора квіти й навіть палили свічки. Якось “жилети” були шоковані появою листівок про те, що до червоного прапора УРСР (той перебував поруч) готують покладання “революційної квітки кімченірхва”. На час “покладання” до прапора було стягнуто всі “пікейні” резерви й пресу. Незважаючи на крики “Ганьба!”, на гранітну основу флагштока було встановлено горщик з хирлявою бегонією та стрічкою від похоронного вінка з написом “Червоному Прапору від дітей Вождя”. Наступного дня повідомлення про акцію з’явилося майже в усіх українських і московських газетах. Особливо потішно звучали міркування журналістів, що таке насправді МРПС “Промені Чучхе”. Ніхто з братії писарчуків так і не здогадався, що хлопці просто розважалися»*, — згадує один із засновників групи Дмитро Полюхович.
У середині 1993 року при київському Лівому об’єднанні молоді (ЛОМ) сформувалася ще одна така група — «Комбінат революцій». Основним її творчим методом теж став політичний перформанс. Колектив провів низку заходів на кампусі університету імені Тараса Шевченка і за його межами, а в структурі ЛОМ групу було представлено фракцією «Постмодерної перспективи». Свої іронічні акції «Комбінат революцій» проводив із квітня 1994-го до 1998-го року. Промовистий приклад діяльності «Комбінату» — акція «Геркулес» 12 квітня 1994 року.
«Як майбутній Полігон Комбінату революцій було обрано пустирище в урочищі Гончарі-Кожум’яки. Акція представляла сукупність кількох концептуальних дій учасників Комбінату:
а) територію Полігона було засіяно пластівцями вівсяної каші, що мало продемонструвати символічне запліднення революційною потенцією самого історичного ядра Києва;
б) посів каші супроводжувався читанням певних текстів, учасники акції вважали, що ті мають особливі, магічні властивості, які підвищують можливу родючість;
в) загалом дії ілюстрували концепцію “Дзеркального Колобка”, чиє постійне зміщення щодо власної осі обертання проектує на довколишній світ його помилкові віддзеркалення.
Ця акція продемонструвала доволі іронічне ставлення працівників Комбінату до актуальних практик так званого “сучасного мистецтва”. Крім того, незважаючи на певний агностицизм розроблених концепцій, Комбінат продемонстрував своє прагнення активної присутності в просторі: як буквальному (за допомогою Полігона), так і в символічному (вдираючись у заповідні зони “сучасного мистецтва”)».**
Територію Полігона було засіяно пластівцями вівсяної каші
Одне з найцікавіших явищ доби — акції львівського об’єднання «Фонд Мазоха». Серед їхніх помітних ініціатив 1990-х років — акція «Мавзолей для президента» (1994) під будівлею Національного художнього музею України. Захід відбувався напередодні других в історії незалежної України президентських виборів. Художники запросили глядачів на відкриття проекту, але не повідомили жодних подробиць. Прийшовши на умовлене місце — до входу в головний музей країни, публіка побачила накритий білою тканиною таємничий об’єкт. Коли перформанс розпочався, тканину зняли — під нею була трилітрова банка з традиційним українським смальцем. Художники поставили банку на електроплитку і почали повільно розплавлювати смалець. Прозоріючи, жир відкривав глядачеві законсервований образ першого Президента України Леоніда Кравчука, фото якого було поміщено в смалець. Епатажна акція супроводжувалася палкою промовою Ігоря Подольчака на сходах музею і викликала велике невдоволення музейних співробітників.
Ще одна відома робота — «Мистецтво в космосі» (1993) — перша в історії художня виставка, що відбулася за межами Землі, на борту орбітальної станції «Мир». Відеофіксація акції показує російських космонавтів Сергія Авдєєва й Анатолія Соловйова, котрі в умовах невагомості розглядають два невеликі графічні аркуші Ігоря Подольчака. Пристрасна любов до північнокорейського народу не оминула й «Фонд Мазоха». У 1994 році після смерті Великого керманича Кім Ір Сена «Фонд» провів поштову акцію. Художники надіслали в посольство Північної Кореї в Москві телеграму зі співчуттями, витриману в притаманній корейській пропаганді бароковій стилістиці. Того ж таки 1994 року під час приїзду в Україну Джорджа Сороса художники запропонували патронові київського центру сучасного мистецтва проект «Climax». Суть ідеї полягала в тому, щоби зробити сорокаметрову надбудову з льоду до гори Джомолунгма. Унаслідок такого апгрейду найвищий пік світу сягнув би символічної висоти 8888 метрів (горизонтально — чотири символи безкінечності). На думку художників, це стало б гідним відбитком суспільно-гуманістичних амбіцій мільярдера. Серед інших гострих проектів 1990-х варто згадати «Останній єврейський погром» (1995) та «З днем перемоги, пане Мюллере» (1995). 2000 року в підземеллях царського водосховища у Києві Фонд Мазоха під керівництвом Романа Віктюка влаштував барокову акцію Undergound 2000. До участі у проекті було запрошено практично всіх акторів-ліліпутів, які мешкали у Києві, а відкриття виставки супроводжувалося надмірним раблезіанським фуршетом.
Політика, некомфортні теми, провокація, тролінг мистецьких інституцій — головні теми творчості «Фонду Мазоха»
Еволюція групи показова в загальнішому контексті трансформацій пострадянського простору. Від постмодерністської іронічної гри в політику на території мистецтва художники поступово перейшли до дій на цілком реальному полі. Із кінця 1990-х вони брали участь у кількох загальнонаціональних політичних виборчих кампаніях в якості креативників. Такий симбіоз мистецтва й політики, захоплення творчих людей «соціальним шаманізмом» — характерна риса доби, коли все видається кумедним, дещо розтягнутим у часі жартом. В цей час справді з’являється відчуття, що справжній художник може керувати світом за допомогою простих формул, прийомів, маніпуляцій, гри. У всесвіті смислів, що рухнули, панують романтичний нігілізм і відчуття вседозволеності.
Головний настрій епохи — віра в те, що реальність — це всього-на-всього вигадка, галюцинація, сон, де можна й треба трішечки попустувати. В якийсь момент політичні големи, породжені на цьому етапі грайливими постмодерністськими художніми умами, наберуть плоті, відіб’ються від рук і заживуть своїм, підозріло щирим і далеко не невинним життям. На той час художники Дюрич і Подольчак уже відійдуть від політики й цілком поринуть у повнометражний кінематограф, де дебютують із картиною «Меніни» (2008).
Повну електронну версію книги «Перманентна революція» українською, англійською та французькою в листопаді можна отримати безкоштовно, зареєструвавшись тут
* – Полюхович, Дмитрий. Осмеянные монстры // День. — 2006. — 14 сентября.
** – Комбинат революций. История // art.mamchich.info/combinat/history.html
Віжуал: інсталяція «Мавзолей для Президента», 1994, uk.wikipedia.org
