Бери й роби: як влаштовано онлайн-кінотеатр Takflix

Оксана Городівська
Оксана Городівська
Березень 24, 2021

На початку березня 2020-го Takflix мав лише три фільми, але багато запалу. Команда готувалася до нового релізу і ще не здогадувалась, як шалено зміниться світ буквально за тиждень.

З тих пір минув рік, фільмів додалось, пригод теж. Тож ми поговорили з засновницею Такфліксу Надією Парфан про те, як це — запустити онлайн-кінотеатр українського кіно, змагатися за увагу глядачів, відбиватись від піратів і не здаватись.

Зробила фільм — зроби й кінотеатр

В жовтні 2019-го в прокат вийшов перший повнометражний фільм режисерки Надії Парфан. Він був документальний, розповідав про хор комунальників і мав довгу громіздку назву — «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». Здавалося б, доволі нішева історія, але стрічка стала хітом. «Шикарне кіно», «зворушливо, смішно, правдиво», «…те шо називається життя і сльози і любов», — писали люди в фейсбуці, радили друзям, скуповували квитки. Але потім прокат закінчився, а бажання подивитися — ні.

«Вже з листопада мене постійно допитувалися: “Де подивитися? Коли?” Це вже було не смішно, — згадує Надя. Тоді вона почала шукати варіанти. — До онлайну на той момент ставилися дуже несерйозно, вся схема монетизації була кінотеатральна. Я дослідила платформи, можливості й зрозуміла, що їх просто немає. Тобто коротка історія Такфліксу така, що я заснувала цю платформу, бо мені треба було випустити власний фільм онлайн.

І я знала, що не одна така — чула схоже від інших режисерів авторського кіно. В цих фільмів є своя аудиторія, але немає, де їх показувати». 

— І ніхто не казав: «Нащо тобі це?»

«Скепсису було дуже багато. Найпоширеніше було: “Ти шо, в Україні ніхто ніколи не буде купувати кіно легально онлайн. Забудь, це піратська країна, це країна торентів, в тебе нічого не вийде”. Тобто головний скепсис був з приводу бізнес-моделі і він частково був виправданий, бо це справді дуже малий ринок. Але я й не очікувала, що всі побіжать на Такфлікс. Я розумію, що цей сегмент не безмежний, але він і не нульовий. Такі люди є. Інше питання — скільки їх? Ми запустили Такфлікс напівжартома — просто подивитися: а шо буде? І спершу було дуже прикольно». 

Енергія старту

Кадр з фільму «2020: Безлюдна країна»

31 грудня перед початком 2020-го, о 20:20 Такфлікс запустився з першим фільмом —  «2020: Безлюдна країна». Це мок’юментарі про те, як скориставшись безвізом, з України виїхали майже всі — залишилося з десяток людей.

«Ми вибрали цей фільм як пілот. По-перше, творці фільму — мої товариші, й вони були готові ризикнути. По-друге, мені здалось, що це дуже прикольно, бо фільм — про уявний 2020-й, це символічно. Цей фільм дуже малобюджетний, дуже лоуфайний, дуже інді. І тут він напрочуд добре заходить — було багато людей, які реально дивилися його в новорічну ніч.

Я відчула дуже сильну довіру від глядачів, ніби: “Окей, те, що ви пропонуєте нам подивитись — це трохи дивне кіно, але давайте спробуємо”». 

Далі вийшло Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго” і ось уже рік щодня по кілька людей дивляться його.

Я відчула дуже сильну довіру від глядачів, ніби: «Окей, те, що ви пропонуєте нам подивитись — це трохи дивне кіно, але давайте спробуємо»

Потім у нас з’явилася “Гуцулка Ксеня” — і це був хіт. Певне чудо сталось, що нам вдалось отримати права на цей фільм. 

Все було дуже мега, а потім відбувся різкий спад з травня. Люди втомились, вони два місяці були прикуті до екранів. Крім того, настало перенасичення цифровими можливостями — всі почали робити безкоштовні кінофестивалі, зуми, стріми, лекції. Ми казали: “Дивись українське легально”, а тут на́ тобі — просто мільйон всього легально. Але ми це прийняли, хоч фінансово трошки з болем дивилися. Спершу була енергія старту, трамплін, а потім почалась реальність».

Кадр з фільму «Гуцулка Ксеня»

Як продати українське кіно в реальності

Такфлікс не має підписки, в ньому продаються квитки, як у кінотеатрі — на окремий фільм чи добірку. «Ми працюємо за системою revenue share, тобто з кожного квитка передаємо гроші правовласникам. Частка може різнитися, бо залежить від мовних версій, доступу з різних територій, свіжості фільму, його успіхів у прокаті, але переважно це 50%». Інші 50% отримує сервіс. Ще одна важлива складова бізнес-моделі — спецпроєкти. Такфлікс надає інфраструктуру свого онлайн-кінотеатру організаторам подій. Наприклад, Одеському кінофестивалю чи KyivPride

В умовах, де кожен квиток важить, кожен продукт потребує окремої стратегії просування. Перед релізом команда з Наді, SMM-ниці й таргетологині сідають і розбирають фільм для промокампанії. Чим керуються? І як це відбувається? 

«Передусім ми беремо якісні фільми. Вони можуть мати недоліки і слабкі місця, але всі наші фільми є за що любити. Я намагаюсь подивитись на кожен фільм, як на людину, і зрозуміти її сильні риси, чим вона може сподобатись, а також — кому. Бо в кожного фільму своя цільова аудиторія і важливо її визначити. Разом з командою ми знаходимо, що в фільмі сильне і що можна підсвітити в промо. Десь це можуть бути візуальні матеріали чи музика, десь історія чи гумор, десь актори. Наприклад, пост з Ірмою Вітовською залайкають купу людей, бо всі обожнюють Ірму Вітовську». 

Я намагаюсь подивитись на кожен фільм, як на людину, і зрозуміти її сильні риси, чим вона може сподобатись, а також кому

Кадри з фільмів «Вулкан» і «Трубач»

Цей підхід добре відпрацювали для окремих фільмів. «Але є проблема — дуже важко вибудувати єдину аудиторію Такфліксу. Є люди, які подивляться “Коли падають дерева”, але ніколи не подивляться “Вулкан” — і все. Складність у тому, щоб перевести глядачів з одного фільму на інший — ти не можеш продати щось таке, як уже сподобалося, бо такого більше нема. 

Друга проблема — уявлення, що українське авторське кіно є депресивним, що воно напряжне. І я сама недооцінювала того, що це трошки так. Люди вдячно дивляться, але питають: “А можна щось життєствердніше?” Крім того, є запит на кіно, яке можна дивитися всією сім’єю. Тому ми взяли фільм “Трубач”, а потім ще “Пекельну Хоругву”».

Пізніше лінійка контенту розширилася і хронологічно — з’явилася добірка українського поетичного кіно. 

Право на кіно

«Найважче в цій роботі — працювати з правовласниками. Бо кожен правовласник — це якась своя специфіка, свій процес переговорів, свій договір. Але що ускладнює ситуацію — так це недотримання домовленостей. І таке траплялося вже кілька разів. Був випадок, що у тебе підписаний договір, ти замовила дизайнерці макети, ви з командою розібрали анатомію фільму, продумали, як будете його комунікувати. На завтра запланований реліз, а сьогодні прилітає повідомлення, що цього не станеться. І ти кажеш: “Ну як? Ми ж підписали договір, обмінялись документами”. Я дуже нормально сприймаю відмови, але зачіпають такі ситуації і низька вага домовленостей загалом. 

На це є об’єктивні причини — дефіцит контенту. Правовласники хочуть його вигідно продати, тому це перетворюється на такий базар, на дуже жорсткий бізнес. Перш за все, тому що ця сфера нова і не пропрацьована. В ній ще є невстановленість правил гри, але вже є ці гроші.

Нам складно протистояти великим гравцям, які можуть запропонувати більші суми. Крім того, наша комунікація губиться на їхньому фоні. Бо це інвестиційні проєкти, куди вливаються великі гроші, й часто ці гроші не дуже етичні. Для них українські фільми — це складова маркетингу, щоб на них пошуміти, а для нас — власне бізнес». 

Ця сфера нова і не пропрацьована. В ній ще є невстановленість правил гри, але вже є ці гроші

— А що піратство?

«Питання піратства ми подолали. В нас дуже класні партнери — це Axon Partners, і вони ефективно борються з піратами. Моніторять торенти, телеграм, ютуб. Є кілька телеграм-каналів, які я сама відстежую. В нас навіть склались певні стосунки: вони викладають фільм, а я пишу: “Привіт, прибирайте фільм, він наш — ось договір”. Вони мене вже знають і такі: “Добре, приберемо”. Це дуже цікавий феномен, бо ці люди думають, що роблять щось добре, популяризують українську культуру.

Бувають і злісні, зарубисті пірати, які не погоджуються видаляти. В Axon Partners є алгоритм роботи з ними. Та більшість людей нормально реагують, закривають. Звісно, це напряжно, бо забирає час і сили, а займатись цим доводиться». 

Як люди дивляться кіно в інтернеті

«Я давно і уважно дивлюсь, як люди дивляться кіно», — каже про себе Надя. Запитую про її спостереження саме на Такфліксі. «Одне з них — люди не читають субтитрів. Це ми зрозуміли з фільмом “Додому” і добіркою з ОМКФ. Ті, хто дивляться українське кіно, і ті, хто дивляться іноземне кіно з субтитрами — це різні аудиторії, що мало перетинаються. До того ж, коли ти дивишся фільм з субтитрами в кінотеатрі — це одне, а коли вдома на малому пристрої, то в тебе дуже втомлюються очі. Це не комфортно. 

Друге — люди вдома дивляться кіно зовсім по-іншому, постійно відволікаючись. Вони дивляться якимись 15-хвилинними слотами, паралельно щось роблять, їдять, готують. Нам глядачі часто присилають сторіз і видно, що вони дивляться, а паралельно знімають на телефон, пишуть пост. Це зовсім інша культура перегляду.

Я думала, що в Києві нас не будуть дивитися, але досі 80% глядачів — це Київ

Ще багато людей дивляться з плазми. І це наш факапчик. Бо всі хочуть смарт-тіві. А в нас є тільки кондові рішення — ми пропонуємо людям вмикати або через кабель, або через браузер. Але кіно — про комфорт, про технологічність. І ми втрачаємо тих людей, які хочуть мати додаток на плазмі.

Також я думала, що в Києві нас не будуть дивитися, але досі 80% глядачів — це Київ. Але це не ті люди, які дивляться усі фільми. Всі фільми дивляться ті, хто не мають доступу до контенту — регіони та діаспора. Наприклад, наша велика фанатка й амбасадорка — це українська музикантка Мар’яна Садовська, що живе в Кьольні й залучила місцеву діаспору». 

— Що мотивує на цьому етапі?

«Непросте питання, бо я в усьому схильна час від часу впадати в зневіру і паніку. А потім так само різко перестрибувати в ейфорію. Ці коливання насправді дуже знесилюють і заважають тверезо дивитись на ситуацію, і я намагаюся їх побороти. Якщо спробувати абстрагуватись, то, мабуть, мене мотивують кілька речей в різний спосіб. 

Від супротивного мене мотивує ідея підприємництва як альтернативи грантам і (на цей момент) більш екологічна фінансова модель для культури. Я 10 років працюю в сфері культури і за цей час абсолютно зневірилась в будь-якій державній підтримці і грантовій моделі фінансування в цілому. На жаль, сьогоднішні гранти на культуру перетворюють культурне виробництво на річ-в-собі. Головну роль відіграють не смисли, ідеї та естетичні коди, а бухгалтери, бюрократи і вміння впевнено говорити/писати потрібним жаргоном залежно від напрямку вітру.

А ще це дуже часо- і енергозатратно, але при цьому абсолютно непередбачувано в плані результату. Останню грантову заявку я писала своїми руками рік тому. В мене пішов на це місяць роботи. Заявка вийшла блискуча і набрала майже найвищий бал у своїй категорії конкурсу. А потім грантодавці оголосили результати і вирішили заднім числом урізати програму, на яку я подавалася. Попри всі зусилля і навіть чудовий бал ми пролетіли як фанера над Парижем.

Продавати” якісний культурний продукт на нашому ринку дуже важко, але принаймні тут все прозоро і чесно — ти відразу бачиш, що працює, а що ні.

Якщо ж говорити про позитивну мотивацію, то в першу чергу це мої особисті цінності й переконання. Я справді глибоко вірю в культуру і бачу свою соціальну місію в кураторській роботі. Вірю, що кіно заслуговує, щоб його дивились. Вірю, що люди можуть бути щасливішими і проживати краще життя, якщо в ньому буде місце культурі та смислам. І вірю, що ці смисли мають бути “вітчизняного” виробництва і що ніякий американський, європейський чи азійський контент цього не замінить». 

Фото на головному колажі: Валентин Кузан

Музичне відео Ready in LED цитує культові sci-fi фільми. Дивіться, які