Куди ведуть «Погані дороги»: перехрестя життя, театру й кіно
20 травня «Погані дороги» виходять у прокат. Дорога туди була, може, і не поганою, але точно довгою — в ній були театральні постановки, пошуки фінансування на фільм, приз на Венеційському кінофестивалі, 15 номінацій на «Золоту Дзиґу» і кілька локдаунів. Нас особливо зацікавив шлях від п’єси до кіно. Як досвід команди в документальному й драматичному театрі вплинув на те, що ми бачимо на екрані?
Як з’явилася п’єса «Погані дороги»
Сценаристка Наталка Ворожбит — оповідачка, що працює в різних форматах і жанрах. Вона пише і для театру, і для кіно й телебачення. Ви могли бачити її роботу в серіалі «Спіймати Кайдаша» і це вона адаптувала книгу Сергія Жадана для фільму «Дике поле».
У 2015-му Наталка працювала над сценарієм «Кіборгів». Вона їздила на схід України, спілкувалася з військовими та місцевими мешканцями, збирала спостереження, але багато сильних вражень не знаходили місця в наявних проєктах.
«Виходило так, що, з одного боку, в “Кіборгах” я писала чоловічу історію, в якій насправді не брала участі, це було моє дослідження. З іншого боку, я працювала з документальним театром — «Театром переселенця». Там я багато спілкувалася з підлітками, військовими, переселенцями. Ми з ними робили вистави, де вони розповідали свої історії. Але мої особисті переживання ні туди, ні туди не потрапляли. З одного боку, це військові, з іншого — цивільні переселенці, а де моя особиста історія, де мій досвід, переживання?» — пригадує Наталка.
Та в цей час трапився доречний запит: «Одна моя подруга-американка, яка займається документальним театром у Британії, замовила мені невеликий текст. Залишалось три дні до здачі, коли я з жахом згадала про це, розуміючи, що навіть не починала. І я сіла й написала жіночий монолог, таку невеличку моновиставу. В ній я описала власні емоції і переживання від цих поїздок, від усього, що зі мною там відбувалось. І коли з театру Royal Court прийшли в Лондоні подивитися цю моновиставу, їм дуже сподобалось і вони сказали, що хочуть повноцінну п’єсу. Замовлення було: пиши, що хочеш, просто це мають бути твої враження про ці поїздки, про війну, про Донбас. Так народилися ці шість новел, над якими я працювала десь рік».
Як вплинув документальний театр
У вже згаданому «Театрі переселенця» Наталка Ворожбит займалася драматургією: вона спілкувалася з людьми, які змушені були покинути дім і хотіли поділитися своїми історіями у форматі театру, обирала фрагменти їхніх розповідей і допомагала чіткіше окреслити їх для спільної постановки. Цей підхід передбачає високий рівень довіри і відповідальності. Та як перейти від роботи зі справжніми історіями до фікшну з дуже схожою темою? Наскільки це складно? І як уникнути надмірної схожості з реальністю?
«Документальний театр, якщо довго ним займаєшся, у якомусь сенсі притупляє цю відповідальність перед героєм. Бо ти постійно працюєш з реальними історіями, все менше працюєш з вигаданими, і для тебе нема якоїсь великої різниці. Це все матеріал, хоч це й звучить цинічно. З іншого боку, звичайно, я маскую ці сюжети, як можу, і стараюсь уникати будь-яких збігів реалій, — розповідає Наталка. — Але якщо буду я думати про етичний бік весь час, то просто нічого не напишу. Тому зрештою весь час по цьому лезу ходиш».
Та дещо з підходу документального театру проявилося в «Поганих дорогах» дуже яскраво. «Cлух стає налаштований на живу розмовну мову і дуже хочеться передавати саме ці нюанси мови, яку чув там, на Донбасі. Я не можу переступити і перекласти все українською, бо робота з документальним театром навчила тому, що ми максимально зберігаємо оригінал. Бо який це документ, якщо ми все відредагуємо й перекладемо?».
Паралельні дороги однієї п’єси
У 2016-му кінопродюсер Юрій Мінзянов, нині покійний, запропонував Наталці зняти фільм. Для неї це мало стати режисерським дебютом. «Я розуміла, що це мій єдиний шанс. Якщо відмовлюсь, мені, можливо, більше ніхто не запропонує. Водночас я розуміла, що можу не впоратись, але втратити таку можливість я б собі не пробачила». Разом вони подали «Погані дороги» на пітчинг Держкіно, але підтримки не отримали. Пошуки фінансування затримали проєкт.
Тим часом, у жовтні 2017-го прем’єра п’єси «Погані дороги» відбулася в лондонському Royal Court Theatre і зібрала чудові відгуки. Згодом її поставила на українській сцені режисерка Тамара Трунова. Втім, театральні прочитання п’єси не вплинули на фільм.
«Постановку в Києві я не дивилась, — каже Наталка. — І добре, бо мені, напевно, це заважало б. Коли ти дивишся щось яскраве і талановите, то воно на тебе підсвідомо впливає і ти будеш або навмисно робити навпаки, або ненавмисно повторювати якісь речі. Тому я цього уникала. А постановка в Royal Court була настільки британська, настільки не наша, що я досить відсторонено до цього ставилася. Єдине, що корисного — під час репетицій в Royal Court ми дуже багато говорили з акторами, з режисеркою, розбирали мотивації вчинків, я їм багато пояснювала, і це, напевно, допомогло мені вже під час роботи. Бо іноді робиш якісь речі інтуїтивно, а потім не знаєш, як відповісти на запитання про них. А зараз, коли мене актори запитували, то мені було що їм сказати».
Станція театральна
«Коли я побачила в фейсбуці уривки п’єси для кастингу вистави, яку згодом зробить Тамара Трунова, я сказала собі, що мушу зробити все, але потрапити в цей текст. Бо я відчувала, що він для України стане програмним, в тому сенсі, що його будуть переставляти ще згодом, умовно за п’ять років, за десять. В мене була така смішна думка, що я б дуже хотіла бути в складі тих, хто зіграє цю п’єсу першими», — згадує акторка Оксана Черкашина. На запитання, що саме так зачепило її, вона каже: «В нас іде війна і ми звикли, що погляд на цю війну здебільшого чоловічий. Я в жодному разі не відміняю діяльності громадських активісток чи жінок-військових, але в цілому, якщо подивитись на цей наратив, то це завжди чоловічий погляд. І в цій п’єсі: Донбас, війна, те, що нам болить, і раптом — жіночий погляд. Авжеж, я була щаслива, що такий текст видає драматургиня високого рівня, як Наталка Ворожбит. Я розуміла, що цей жест не буде непоміченим. І тоді вирішила, що це суперважливо. Не тільки для мистецтва, а й соціально, і що я зроблю все, але там буду».
Оксана отримала роль — вона зіграла в новелі, що відкриває виставу. Це саме та частина, яку Наталка написала першою — історія жінки, що їде писати про війну, але й сама стає дійовою особою. «Цей монолог дуже особистий, дуже відвертий — я думала, що нікому не дозволю в Україні його поставити, що він тут ніколи не прозвучить. Бо я там перейшла якісь власні межі. Та насправді зараз мене це абсолютно не чіпляє. Пройшов час і притупилось це почуття власного одкровення», — каже про цей уривок авторка.
Оксана ж більше говорить про роль цього уривку у виставі: «Коли я готувала монолог і працювала над усією сценою, то десь розуміла, що це може бути побудовано на автобіографічних мотивах. Але я розуміла і те, що це професійний жест. Наталці йдеться не про те, щоб розказати якусь свою історію, а мова про те, що сама авторка пройшла досвід війни і має право писати про своїх подальших героїнь і героїв, бо дивиться на них не як на об’єктів, а як людина на людину. Її історія, яку ми з вами до кінця не бачимо, просто стала пальним, щоб написати цю першу новелу, а не спробою документації».
Дорогою до фільму
Київська театральна постановка «Поганих доріг» виявилась дуже успішною. На фестивалі-премії «ГРА» вона здобула три перемоги, зокрема як найкраща драматична вистава 2019.
Водночас, цей рік став вирішальним і для створення фільму — команда отримала підтримку Українського культурного фонду. Розпочалася робота.
В процесі кастинг теж став викликом: не всі актори були готові вони зануритися у світ, більш реальний за пересічні сценарії. «За всю історію моєї роботи в кіно я жодного разу не отримувала таку велику кількість акторських відмов», — коментувала кастинг-директорка фільму Ольга Клименко. Але одна людина точно знала, що хоче бути в цьому фільмі.
«Ще коли я прочитала проби для кастингу вистави, мені дуже сподобалася новела в машині, — каже Оксана Черкашина. — Я насправді її хотіла грати. Але доля розпорядилась інакше, і я абсолютно щаслива грати свою новелу там. І тут уявіть собі: Оля Клименко присилає проби до фільму, я бачу шапку документа й думаю, що це щось, пов’язане з моєю новелою в виставі. Відкриваю — а там зовсім інша сцена, сцена в машині. Коли я побачила, що треба готуватися до цього уривку в фільмі, я була дуже щаслива. І було десь таке ж гасло, як і з виставою: я зроблю все. Я готувалась ґрунтовно — так, наче ця роль вже моя і мені треба просто грати, а не виборювати право. І ще пригадую на кастингу, коли я тільки прийшла, Наталка сказала: “Я взагалі не хочу жодного театру. Хочу, щоб це було, як у житті. От начебто це документальний фільм і ми підглядаємо за героями”. І ми заходили в зйомку з цим модусом. Мені треба було підготуватися максимально точно і об‘ємно, щоб потім сісти в машину на знімальному майданчику і сказати: «До побачення, Оксана-професійна акторка», і ввійти в той модус, де я просто є, де я просто дію».
Про трансформацію в кіно
Як змінилися «Погані дороги» на шляху від п’єси до фільму? «Я мало що дописувала. Щось прибирала — забагато ж діалогів, це п’єса і там багато розмовляють. І це залишилось, на жаль. Ця історія все одно дуже розмовна, — говорить Наталка. — Також важливо, що п’єса — це такий пазл з шести історій. А коли ми почали знімати, то спершу залишили чотири [без вступного монологу та ще однієї новели]. Зняли їх і не збирались знімати п’яту — про підвал, бо вона така жорстока. А коли я вже святкувала завершення фільму і була така щаслива, що всі муки позаду, ми з Юрою [Мінзяновим] пожартували: ну, залишилось ще “Підвал” зняти, ха-ха-ха. І от він мені передзвонив через кілька днів і каже: “Знаешь, Натуличка, я вот думал: что-то пазл не складывается. Давай-ка, наверно, снимем “Подвал”. У мене все опустилося, але я знову ж таки погодилась, бо він був правий. Та коли ми зняли цю історію, воно почало не складатися разом. Дуже цікава штука — ніби і новели, ніби і незалежні одна від одної, але зв’язок все одно міцний.
Тому ми з цим намучились уже під час монтажу. Але це якась магія — трошки поміняв місцями кадри, трошки змінив акценти — і все вже по-іншому працює. Треба віддати Саші Чорному належне, він — не той режисер монтажу, який чекає, що скаже режисер, він сам багато експериментує, пропонує, і це дуже розширює твоє уявлення про твоє кіно. Воно виходить не на 100% так, як ти собі уявляла, але це на краще».
Про роботу з акторами
«Погані дороги» — лаконічне кіно, що від театру перейняло єдність часу, місця і дії. Воно не вразить екшном чи особливою видовищністю. Але зможе захопити нюансами акторської гри. В результаті, з 15-ти номінацій, які стрічка отримала на премії «Золота Дзиґа», сім — акторські. Частина цього — вдалий кастинг, а частина — вже спільна робота з режисеркою.
«В мене в голові просто звучало, як це має бути. І я різними способами намагалася донести це, — розповідає Наталка про те, як їй вдавалося досягти бажаного результату в роботі з акторами. — Це дуже прості речі: тихіше, менше, природніше, легше. Може, так не треба робити, але я не соромлюсь сказати: от зараз був театр, зараз трішки менше театру.
Також ми дивилися відео з реальними військовими. На новелу “Блокпост” до нас приходили хлопці, які працювали на блокпостах. Вони консультували і художника, і акторів. Я запрошувала військових просто подивитися якісь дублі й питала: що вам ріже, що неправдиво, що здається не так? Вони лояльно казали, що все досить переконливо. І знову ж — я бачила цих людей, я пам’ятаю, як це має бути. Мене важко тут обдурити.
Проблеми були там, де текст був занадто літературний. Наприклад, коли в “Блокпості” командир говорить свій монолог директору школи, в нас було дуже багато дублів, бо хотілось уникнути пафосу і праведного гніву, а при цьому слова мали прямо добивати директора. І як справитися без голосу, без подачі, щоб це було і спокійно, і страшно? От там ми намучились, але зробили врешті-решт.
Також у кожній новелі відбувається переломний момент, де герой змінюється. І хотілось, щоб актори цей стан прожили. Тому ми знімали кожну новелу послідовно. Але найбільше, чóму я приділяла увагу — це розмовам і репетиціям».
Шлях до однієї героїні
Зима, ніч, в машині їдуть двоє — військовий і медичка. Вони везуть з війни загиблого. Для військового він був командиром, для медички — коханим. Роль цієї жінки і виконала в фільмі Оксана Черкашина. Ми запитали, як відбувалася робота над цією героїнею.
«Наталка використовує різні стратегії й способи створення персонажів. Не обов’язково, що моя героїня — якась конкретна жінка. Їх там може бути п’ять. Але я одразу відчула, що Наталка бачила і дуже точно розуміє мотивації цих жінок. В мене була абсолютна довіра до режисерки, місцями я просто відкривала очі й думала: “Ааа, ось воно про що”.
Сама я теж переглядала безкінечно ютуб, фейсбук, вичитуючи історії різних героїнь — медичок на війні. Інтернет настільки всепроникний, що я навіть бачила декілька відео з похоронів, з гарячих точок. Я могла спостерігати за реакціями жінок, які там воюють. Все це входило в тіло, в плоть моєї майбутньої героїні.
Знову ж таки, хочу наголосити — тут справді дуже високої якості текст. Я зрозуміла, що якщо просто і точно, як по нотах, зіграю Наталчин текст, то ось це буде рівень. І я абсолютно не прогадала в тому, що дуже інтенсивно й активно розбирала текст — як Шекспіра, як якісну світову драматургію. Авжеж, я могла щось змінити на майданчику, але спочатку мусила детально розібрати свою партитуру.
Можливо, коли я вперше читала новелу, ця героїня була в моїй уяві більш драматичною, в театрі сказали б — надривною. Та коли ми почали працювати з Наталкою, і я вже змінилась і як людина, і як акторка, то пам’ятаю, що сказала: “Я страдать не буду”. А Наталка сказала: “А тут навпаки, про це я і написала”. І я вкотре подумала: “Вау!”.
Тоді ми з Наталкою почали конструювати від зворотного. І ця неочевидна лінія є в тексті, але так уже влаштовано наш погляд — ми спочатку бачимо сюжет, що героїня переживає смерть близької людини, і нам здається, що це все, кінець. Але ми подивилися по-іншому: а що, як момент першого шоку наша героїня пережила, наприклад, три дні тому? І зараз ми зустрічаємо її вже в зовсім іншому стані. Тобто ми пропустили етап горювання і бачимо вже етап агресії, коли героїня каже загиблому: “Эй ты, как ты смел вообще?”.
Водночас вона не може повернутися додому і, скажімо, сходити до психотерапевта. Бо, як ми розуміємо в кінці новели, вона має певне бажання помститися. Також вона не може повернутися додому, бо це її дім тепер, бо вони тут були разом. І ми подумали: а що, як вона буде постійно боротися? Боротися проти цього відчуття жертви, проти відчуття, що зі смертю навіть найближчої людини, твоє життя не закінчується. Для себе я назвала це ядром ролі: «Выжить любой ценой». Це і зумовлює її екстраординарну поведінку. Місцями вона насильницьки комунікує, але робить це, тому що бореться за цей фінальний епізод новели, коли навколо абсолютно білий сніг і ранок нарешті наступив.
Мені дуже хотілося закласти в цю новелу, що після кожної пекельної ночі завжди настає ранок. І коли у фільмі з’являється кадр з неймовірної краси териконами, героїня виходить з машини — не те, щоб щаслива, ні, ми розуміємо, що ця жінка повертається на війну — та це вже якийсь інший рівень переживання втрати. І цей ранок — це дорога до прийняття. Очевидно, воно так швидко не наступить, але кіно — це спроба в пігулці розказати всю цю партитуру».
Отже, «Погані дороги»
Наталка Ворожбит говорить в інтерв’ю, що знімати кіно виявилось доволі нудною справою. Та зупинятись вона не планує. Адже так вона може створити цілісне висловлювання і водночас зберегти багатоманіття — як героїв та їхніх досвідів, так і самих способів створювати історії.
Фото: надані пресслужбою фільму
