Наступний фільм — «Вибух з минулого». Це якраз легке і необтяжливе кіно, але в тему карантину. Історія про те, як один чоловік під час холодної війни боявся атомної бомби і збудував бункер у себе під домом. А потім закрився в ньому разом з вагітною дружиною. Вони виростили там сина і через тридцять років цей син, не бачивши зовнішнього життя, вийшов у світ. У фільмі дуже смішно показана мама цього героя, вона була трохи не в собі, така собі мила, трохи божевільна жінка. І я думала: фу, яка вона неприємно божевільна. Але залишившись у чотирьох стінах з маленькою дитиною, я вже її розумію.
Ще постійно в моїй голові фільм «Я — легенда». Пригадую, мене вразило, як головний герой у виконанні Вілла Сміта теж був трохи несповна розуму, хоча це проявлялось лише в кількох сценах. Схоже відчуття тривоги чекає і нас. Тому я вважаю дуже актуальними зараз лекції психологів. Бо здається, дах зносить усім, особливо людям, що постійно були в русі.
Також я подумала про фільм «Піаніно», де герої живуть на острові в Новій Зеландії й одиноко страждають. Взагалі є стільки фільмів про робінзонаду, коли всі самотні й самі виживають. Ще дитиною, я начиталася Рея Бредбері й уявляла, як залишуся одна-однісінька на планеті. Тому мені все це досить близьке, я велика фанатка таких історій.
Але насправді на карантині я потроху віддивляюся фільми, номіновані на «Золоту дзиґу», бо я в складі Української кіноакадемії. А ще ми з моєю трирічною дитиною передивилися всі можливі мультики про мікроби і миття рук. Тепер моя дитина точно всіх навчить, як правильно мити руки.