Дивитися «Таксиста» чи «Керрі» у 2019-му. Навіщо це вам?
Безсонні ночі Нью-Йорка й Каліфорнії. Запах напалму зранку. Ностальгія, травми і бунт. Незвичний Джордж Лукас і культовий Мартін Скорсезе. Усе це буде в добірці кіно 70-х, яку покажуть на Київському тижні критики, що стартує 24 жовтня.
«Таксист» (1976)
Андрій Алфьоров, кінокритик:
Люблю цей фільм, тому що люблю. Тому що це, якщо не найкращий, то один із найкращих фільмів про міську самотність. Очевидно, моя внутрішня самотність відгукується на цю історію. Його варто передивлятися зараз, бо урбаністична культура не перестала бути актуальною, а тема самотності серед людей — як і раніше, залишається гострою.
Цей фільм — матриця сучасного кіно. За останні чверть століття знято велетенську кількість реплік цього шедевра («Брат», «Убити президента. Замах на Річарда Ніксона»), стільки картин поставлено, орієнтуючись на нього…
І нинішній тріумф «Джокера» був би неможливий без «Таксиста». Так що їх тепер треба давати на спеціальному подвійному сеансі. Історія доведеної до ручки маленької людини — в’єтнамського ветерана в одному випадку і клоуна-невдахи в іншому — це вічна історія.
Мої враження від цього фільму змінювалися, з кожним разом посилюючись. Думаю, я бачив його десь півсотні разів. Десять із них на великому екрані.
Заздрю всім, хто буде дивитися цей великий фільм вперше. Але побачити все до кінця, зрозуміти за один сеанс — неможливо. Його потрібно передивлятися і, запевняю, кожен раз це буде новий, інший фільм.
Ця стрічка для світового кіно й сучасної культури має таке ключове значення, як водяні лілії Клода Моне чи банка томатного супу Енді Воргола; як пісня «Satisfaction» The Rolling Stones.
Наріман Алієв, режисер:
Свого часу цей фільм став одкровенням для американського глядача, оскільки показав зворотній бік війни, про який всі звикли мовчати. Замість добре складеного чоловіка з орденами на грудях, був показаний простий хлопець, що не може справитися зі своїми проблемами і поступово сходить з розуму, стаючи загрозою не лише для себе, а й для оточення.
Зараз для України цей фільм як ніколи актуальний, адже серед нас велика кількість людей, які пройшли АТО і зараз намагаються повернутися в мирне життя зі своїм тягарем, який нема з ким розділити. Можливо, в майбутньому український кінематограф зможе гідно розказати про інший бік війни, до якого зараз ніхто з нас не готовий.
Цей фільм кращий, ніж нашумілий «Джокер», бо рефлексує реальність, де нема нічого однозначного, а не вигаданий Готем з його безпросвітною історією. Де Ніро кращий за Хоакіна Фенікса, бо залишається людиною, а не перетворюється на персонажа. І сумно, що зараз згадують про дядечка Мартіна, лише коли він каже, що Марвел — це атракціон, а не кіно.
«Апокаліпсис сьогодні» (1979)
Марися Нікітюк, режисерка і сценаристка:
«Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Форд Копполи треба і варто дивитися з усіх можливих у нашій галактиці причин. Особисто я ось уже шість років безнадійно закохана в цей фільм, в глибині свого его жалкуючи, що його зняла не я.
Це потужне поетичне висловлювання на тему війни у В’єтнамі та війни загалом як явища. І хоча з часу, коли американське суспільство рефлексувало в’єтнамську війну, вижили й інші шедеври, такі як «Доброго ранку, В’єтнам» і «Взвод», та саме в «Апокаліпсисі…» Коппола зумів розгорнути всеоб’ємну картину людської жорстокості поза пропагандистським дискурсом США того часу, яка залишається актуальною і досі.
Головний герой у блискучому виконанні Мартіна Шина балансує на межі божевілля, страшного сну і ще страшнішої реальності. Він мандрує військовим ландшафтом В’єтнаму, як дантовими колами пекла, знаходячи на своєму шляху безумство, розореність і відчайдушні спроби людей віднайти бодай якийсь сенс.
До того ж, візуально фільм настільки прекрасний, що майже кожен його кадр хочеться якщо не з’їсти, то принаймні задивитися до дірок в рогівці ока. Оператором став легендарний майстер Вітторіо Стораро, який, власне, отримав Оскара за цю роботу. Чого вартий лише підірваний і спалений ліс на Філіппінах на початку фільму і обстріл гелікоптерами ворожого поселення? Не намальована на постпродакшні, не змодельована в 3D, а справжня жорстока краса руйнації зафільмована на плівку. Загалом не піти на це кіно у кінотеатр і не подивитися чи передивитися на великому екрані — це просто-напросто обікрасти самого себе.
«Керрі» (1976)
Олександра Поворозник, редакторка Vertigo:
Роман «Керрі» Стівена Кінга адаптували не раз і зрозуміло чому — складно не співпереживати доведеній до відчаю дівчині, яка мститься своїм жорстоким однокласникам. На жаль, ця історія буде актуальною, поки існують булінг, релігійний фанатизм та просто батьківська байдужість, отже — завжди.
Версія Браяна Де Пальми — однозначно найкраща та найсміливіша інтерпретація цього роману Кінга. А може — навіть найкраща адаптація Кінга в історії кіно. Зараз нам здається, що перенести на екран черговий сюжет Короля Жахів — найочевидніший спосіб зняти хітовий горор, але у 1976-му році це було справді ризикованим ходом. Річ у тім, що «Керрі» стала першою екранізацією дебютного твору ще не надто відомого Кінга (тому письменник отримав лише скромний гонорар у $2500), а головні ролі у стрічці зіграли молоді та недосвідчені актори: Сіссі Спейсек, Джон Траволта, Ненсі Еліен та інші. Хто б міг подумати, що в результаті вийде шокуючий, психологічно виснажливий та до біса красивий фільм, який згодом номінують на два Оскари за найкращу акторську гру?
Але найцікавіша особливість стрічки — те, що вона не перестає шокувати навіть при повторному перегляді, і навіть у порівнянні з сучасними горорами. Якщо ви відкладали перегляд, бо й так знаєте сюжет, чи просто думаєте, що фільм 1976-го року фізично не зможе вас налякати — просто дайте «Керрі» шанс.
1970-ті були золотою епохою для справді цікавих фільмів жахів — тоді за них переважно брались не великі студії, а ідеалістичні візіонери-аматори, які висловлювали свої політичні переконання чи критику суспільства за допомогою відносно дешевих, експериментальних робіт. І мало кому це вдалось краще за Браяна Де Пальму.
«Безтурботний їздець» (1969)
Кирило Марікуца, кінодистриб’ютор:
«Easy Rider» («Безтурботний їздець») — детонатор Нового Голлівуду 70-х. Фільм з бюджетом в 400 000 доларів і зборами в 60 000 000 став одним із факторів інвестування грошовими мішками в кіно, яке ми так полюбили пізніше, в Скорсезе, Копполу та інших.
Ця стрічка багато чим завдячує Роджеру Корману. Сьогодні він забутий геній кіно категорії «Б», а колись — відкрив Пітера Фонду, Джека Ніколсона, Мартіна Скорсезе, Роберта Де Ніро та познайомив американського глядача з Бергманом і Фелліні. Успіх його байкерської стрічки «Дикі ангели» відкрив шлях для «Easy Rider». Корман прекрасно описує дух тої самої незалежності та братерства у своїй книзі «How I made a hundred movies in Hollywood and never lost a dime».
Все, що відбувалося у фільмі та індустрії — важко уявити сьогодні. Неймовірної магнетичності роуд-муві, пронизане духом епохи, такої вільної та поневоленої одночасно. Діти квітів та війна у В’єтнамі, тиск консерваторів на все, відмінне від реднеківських поглядів на світ, і маніфестація свободи, безглузда смерть — як маніфест покоління.
Окремо хочеться звернути увагу на операторську роботу угорця Ласло Ковача та музику у цьому фільмі: The Byrds, The Band та The Jimi Hendrix Experience.
Ще в програмі «Новий Голлівуд»:
«Довге прощання» (1973)
Приватний детектив, його давній друг, загадкове вбивство, втеча до Мексики — Роберт Олтмен збирає знайомі мотиви в меланхолійну присвяту Золотій ері Голлівуду. Раптовий факт: у цьому нео-нуарі можна побачити Арнольда Шварценеггера.
«Американські графіті» (1973)
Що знімав Джордж Лукас до «Зоряних війн». Тут поєднується ностальгія за щасливими 60-ми, страх дорослішання й непевність у тому, що буде завтра. Саме тому так хочеться, щоб «останнє літо дитинства» не закінчувалось.
Фото:
прес-матеріали; знімки, надані героями; фото Марисі Нікітюк — Ольга Закревська
