Як воно — читати 800 сторінок «Амадоки» на карантині?

Олена:

Сторінка 197. Сподобалося, як текст роману побудований зі сцен за фотокартками. Це як колекція спогадів, різних митей. Це як життя, яке минає — воно начебто було, ці всі люди, їхні обриси, нечіткі розмиті зображення. За цими ледь впізнаваними силуетами— історії, сюжети, почуття, біль, родинні таємниці.

Кілька тижнів тому бавилася цими колоризаціями старих фотографій від My Heritage. От цей роман — наче колоризація старих вижовклих родинних знімків нашої спільної історії. Це люди інших часів, «таких уже не роблять», як то кажуть.

Сторінка 234. Неймовірно красива історія про озеро Амадоку, про старовинні карти, перше підліткове кохання. Пінхас зачаровує. Згадався єврейський хлопчина з ринку з «Фелікс Австрії» з неймовірно красивими очима, який закохався у Стефу чи вона у нього — не пам’ятаю. Але того ж роду образ: чарівний, еротичний, магнетичний, загадковий. 

Озеро Амадока розташоване саме там, звідки походить моя родина. Для мене це неймовірно символічно — і дивує, що я про нього ніколи не знала, з моєю любов’ю до географії. А може, ті мушлі, які я все дитинство знаходила в лісі й дивувалася — це з його дна? Навряд, бо вони б розсипалися, наче пам’ять.

У цьому романі все про пам’ять — і амнезія, і робота героїні в архіві, і відновлення пам’яті, і втрата. І наповнення пам’яттю і підміна, і крадена пам’ять. Пам’ять — це те, що в нас постійно хотіли забрати. І те, що нам треба віднайти, як напівміфічне озеро Амадока.

Сторінка 237. Сподобалися «хасидські казки» — перекази про Баал Шем Това. Я взагалі вважаю, що це дуже несправедливо і однобоко, коли нас позбавляють на уроках повновимірного уявлення про свою історію. Ми у школі вчимо тільки українську сюжетну нитку того, що відбувалося на цих землях — і не розуміємо одразу, що вона переплетена з єврейською, польською та іншими настільки міцно та заплутано, що ми наче вириваємо її з контексту і не бачимо краси цього плетива. Що євреї завжди жили тут на цих землях поруч, у цих містах — штетлах, але ми нічогісінько глибше не знаємо про їхній світ, їхні казки, їхню віру та традиції. Годі бути такими неуважними. Ця книжка допомагає пізнати той світ краще. Той світ пам’яті, наче підводний світ втраченого озера Амадока.

Сторінка 336. Сюжетна лінія другої світової, переслідування євреїв, дуже гарно виписана. Уявляю, як треба письменнику зануритися у цей світ історії, документів, щоб усі ці деталі так склалися і ожили. Це просто боляче було вивчати, напевно. Читаю, не можу відірватися, але якогось дня накрило — на карантині депресивно, і в книжці теж надлюдська біда. Нікуди втекти мені було.

Наталія:

Сторінка 264. Скільки ж ми ще не знаємо про свою історію? Чи не хочемо знати? Коли будемо готові до не зовсім зручних фактів?

Сторінка 272. Читаю і не хочу, щоб вона закінчувалася. Хоча вже всі струни натягнуть до «не можу».

Оля:

Сторінка 338. Українська історія 20 століття — це просто жесть. В певний момент мене зовсім вимикає, я йду спати, хоча ще не хочеться. Зранку прокидаюся розбитою, читаю новини про Чорнобильский ліс, що палає. Весь день відчуваю себе людиною з обкладинки Амадоки.

Сторінка 379. Скільки страждань може пережити людина? Чесно кажучи, хочеться вже повернутися до нудної сучасної лінії.

Сторінка 381. Як Андрухович писала цей роман? Звідки брала історії? Треба погуглити.

Сторінка 414. Яке щастя, що я не живу у ті часи

Сторінка 424. Окей, за половину перевалили. Але скільки історій і їх хитросплетінь можна витримати? Це ж мабуть той хірург — це син… а, без спойлерів, так?

Сторінка 428. Ну а можна вже все-таки у нудне 21 століття?..

Сторінка 429. Да лаааааааадно! 🤯🤦‍♀️🥺

<на цьому місці Оля зробила паузу, але планує дочитати>