Як це — організувати першу «Червону Руту»?
Восени 1989-го в Чернівцях стався справжній бум свободи, української музики й культурного бунту — відбулась перша «Червона Рута». Цієї осені історію фестивалю нагадує проєкт «Квітка надії».
«Квітка надії» — це виставка просто неба з елементами доповненої реальності. Проєкт створюють КП «Парк Жовтневий» у партнерстві з ГО «Культурна платформа Закарпаття» за підтримки Українського культурного фонду.
В Чернівцях, у дотичних до фестивалю локаціях розташували мапи з елементами AR, які можна зчитати за допомогою додатку RUTA. В музичну і протестну осінь 89-го ведуть три маршрути, всі з яких зустрічаються в парку «Жовтневому», де була одна зі сцен фестивалю.
Ми також вирішили пригадати історію «Червоної Рути» і поглянути саме з точки зору організаторів: як воно — підготувати і провести тижневий фестиваль української пісні в 1989-му?
«Червону Руту» ти організовуй вечорами
«Це з самого початку був бунт, політичний протест і нам треба було зібрати свідому українську молодь», — каже засновник фестивалю Тарас Мельник. В нього, Анатолія Калениченка і Олега Репецького ідея фестивалю з’явилась за кілька років до проведення.
«Для відродження національної культури треба нові сили. На сцені, по всіх радіо панують кадри минулі — хтось з них славить комунізм, а хтось займається шароварним мистецтвом. Тому треба було кудись діти старих виконавців і організувати молодіжний захід. А для цього нам втрьох треба була підтримка згори, так би мовити», — пригадує Тарас Мельник.
Для цього вирішили співпрацювати з комсомолом, який зацікавила молодіжність заходу. «На кожному комсомольському зборі питали: “А як ваші справи?” А ми їм у відповідь: “Робимо пісенний конкурс”. Але, звичайно ж, комсомоли бачили лише вершину нашої ідеї, а основа, українська та протестна, була за їхньою спиною», — розповідає Тарас Мельник.
Місцем проведення обрали Чернівці — з цього регіону походив композитор Володимир Івасюк. Але виявилось, що організувати там такий масштабний захід дуже нелегко.
Тарас Мельник згадує: «Ми розуміли, що з таким навантаженням довго не вийде, бо ми втрьох працювали по 18 годин на день. Сиділи в офісі комсомолів, дзвонили спонсорам, місцевій владі Чернівців, постійно з кимось домовлялись, носили купу папірців на підписи та узгодження і нікому не говорили про реальні мотиви. Основу заклали ми, але нам треба були помічники. Тоді до нас долучились Кирило Стеценко і Сергій Проскурня. Вони спочатку не вірили, що такий фестиваль взагалі можна зробити, що можна таке щось вчинити».
Згодом до організаторської команди доєднався юрист Орест Данилевич, який добре знав Чернівці. Художню команду формували Василь Василенко та Ігор Муринець. Стеценко разом із режисером Сергієм Проскурнею детально розробили концепцію. Про неї Мельник розповідає так: «Було вирішено, що перше місце отримає лише той, хто у своїй пісні має сучасне і національне. Оце сполучення двох протилежних на той час, майже нез’єднюваних речей, воно і дало те, що називають вибухом і революцією. Бо мала з’явитися зовсім інша, яку ніхто не бачив і не чув, музика — українська. Не тільки мовно, а й музично».
Орест Данилевич згадує, що разом з Тарасом Мельником вони об’їздили всі Чернівці, щоб вирішити, де проводити фестивальні заходи. Зійшлися на трьох основних локаціях: літній театр, футбольний майданчик у парку ім. Калініна і галявина неподалік готелю «Черемош». Завершення фестивалю планувалось на стадіоні «Буковина».
Далі треба були гроші і підтримка на обласних відборах, яку могли забезпечити комсомольські організації. Кирило Стеценко згадував, що шлях до прихильності комсомолу прокладали через членів Спілки письменників України — Дмитра Павличка, Бориса Олійника та Павла Мовчана. Їм сподобалась ідея фестивалю, тож вони підтримували її в політичних колах. За прихильністю комсомолу підтягнулись також спонсори: наприклад, івано-франківська агрофірма «Прут» і львівські «Кінескоп», «Електрон», «Іскра». Одними з важливих спонсорів стали представники спільного українсько-канадського підприємства «Кобза» — вони привезли з Канади звукову апаратуру.
Червоне — то любов
Декораціями та оформленням «Червоної Рути» займалась ціла художня група, в якій був Василь Василенко (до речі, багато його фотографій ви можете побачити в цьому матеріалі). Він створив емблему фестивалю: червона квітка посередині — схематичне зображення п’ятилисника рути. Сім зір, що охоплюють півколом пелюстки — сім днів фестивальної програми, а також прикмета щасливої долі.
«Розробка емблеми займала дуже багато часу. Треба було вирішити, які кольори, крім червоного, на якому тлі. І тоді я згадав червоно-чорний прапор, який в подальшому став основою для дизайну», — ділиться Василь Василенко.
Пригадує, що було важко знайти деякі фарби та матеріали для декорацій. Наприклад, тканини синього та жовтого кольору, щоб пошити українські стяги, майже неможливо було придбати.
Фестиваль мав три кольори — червоний, чорний і білий. Це традиційні кольори вишивки української сорочки. Білий пов’язувався зі співцями, як колір вічності. Чорний виступав кольором української звитяги та сили, асоціювався з рок-музикою. Червоний був кольором спокуси, любові й позначав поп-музику.
В AR-експозиції «Квітка надії» кольорами фестивалю позначили три маршрути: чорний, білий та червоний. Всі три ведуть до галявини в парку, де була сцена співаної поезії — кобзарства.
Окрім емблеми, Василь Василенко разом з Орестом Данилевичем займався випуском вісника фестивалю «Червона Рута». Редактором був Мирослав Лазарук. Ця газета виходила щодня впродовж тижня заходу. У ній була зібрана вся інформація за день, рецензії на виступи та фото учасників. Орест Данилевич згадує, що «чинились перешкоди партократії» з друком вісника. «У мене був знайомий у друкарні в Чернівцях і ми тоді звертались до нього. Уявляєте, скільки роботи треба було зробити за один день — зібрати інформацію, фотографії, зібрати це все докупи і ще встигнути на друк і роздати учасникам. І кадебісти за тобою ходять постійно».
Вийти з тіні андеграунду
Але повернімось трохи назад: як обирали учасників? Для цього треба було пройти обласний відбір: музиканти мали виконати три самобутні та молодіжні пісні українською мовою. Оголошення про відбір були розвішані в усіх великих містах — переможці конкурсу могли полетіти до Канади з власним туром.
«Також важливим моментом для нас було знайти однодумців і сформувати журі не з народних артистів. Тих, хто заслужив повагу комуністичної влади, ми відсіяли. Так відбулась люстрація старих виконавців. Бо наша концепція будувалась на сучасній українській музиці. Тільки так можна було перевернути сучасну українську молодіжну культуру», — каже Тарас Мельник.
Журі очолював композитор Мирослав Скорик. Серед тих, хто оцінював конкурсантів, були також Кирило Стеценко, Анатолій Калениченко та Іван Малкович. У своїх інтерв’ю вони діляться, що відбір був складним і навіть найвитриваліші засинали або під час окремих виступів, або вже на обговореннях.
Тарас Мельник згадує, що вже на місці треба було роз’яснювати конкурсантам, яку українську пісню вони хочуть почути: «Пам’ятаю, як ми були на одному із відбіркових конкурсів. Виходить дівчина і починає співати щось традиційне. І де ж тут сучасність? Де тут український рок? Я тоді її зупинив і кажу: а на кухні ти теж співаєш це і з друзями таке слухаєш?»
Чоловік каже, що основна складність фестивалю була якраз в знаходженні талантів. «Бо де була та українська музика? Вона ховалась по підвалах, а це була перша можливість українським музикантам вийти з тіні андеграунду. І нам довелось молодіжну, неформальну і сучасну лінію десь з тих підвалів витягати», — ділиться Мельник.
Так з тіні андеграунду вийшов Андрій Миколайчук. Він побачив оголошення про пісенний відбір у рідному місті Умань. Чоловік працював вихователем у дитячому садку, а вже через кілька місяців вийшов на сцену «Червоної Рути» і як видав — «Піду втоплюся» та «Підпільник Кіндрат».
Змагання проводили в трьох категоріях. Поп-виконавців і колективів приїхало найбільше — 78. Рокерів зібралось близько 30, а співців, що виконували авторські пісні — 48.
Серед учасників: Василь Жданкін, який отримав Гран-прі фестивалю, Віка Врадій — вона ж Сестричка Віка, «Брати Гадюкіни», «Кому вниз», Едуард Драч, Віктор Морозов, Тарас Курчик, Андрій Миколайчук, Марічка Бурмака і багато інших. Загалом було понад 500 музикантів із України, Канади, Аргентини, США, Польщі.
Багато пісень гостро соціальні, які співались на межі з протестом. «Ой не квітни, весно! Мій народ в кайданах. Мій народ в задумі, очі його в сумі. Серце його в ранах, а життя в туманах», — співала тоді Марічка Бурмака.
На фестивалі пролунало перше виконання з великої сцени Гімну України бардом Василем Жданкіним. Коли він почав співати «Ще не вмерла Україна», до нього долучилися співаки Віктор Морозов і Едуард Драч.
Орест Данилевич згадує, що Василь Жданкін «насправді був дуже відчайдушним хлопцем». За словами чоловіка, кадебісти знали, що є велика ймовірність виконання гімну на закритті фестивалю і дали вказівку звукорежисерам відключити звук. Але вони прогадали. Виступ Василя Жданкіна був не останнім, після нього виступав дитячий танцювальний гурт, але, на жаль, вже без музики.
«Весь стадіон підвівся і почав співати майбутній Гімн незалежної України. То була щемлива мить, в багатьох на очах заблищали сльози. Це був справжній апогей фестивалю. Вперше в Радянській Україні звучав наш гімн у виконанні десятків тисяч громадян», — згадує Орест Данилевич.
Спів з перешкодами
Тиск радянської влади відчувався задовго до самого фестивалю. За кілька тижнів до проведення партія заборонила «Червону Руту». Тоді організатори вирішили виступити на установчих зборах «Народного руху за перебудову», де був тодішній завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ Леонід Кравчук. Кирило Стеценко виступив з промовою про молодіжність заходу та переконав чиновника скасувати заборону. Тарас Мельник каже, що тоді Леонід Кравчук «загрався в демократію» і не зміг відмовити. Попри згоду Кравчука, партійні чиновники заважали організації фестивалю.
Заброньовані готельні номери для музикантів за декілька днів до початку фестивалю виявились зайнятими. Тарас Мельник згадує, що тоді дуже допомогли місцеві жителі — по 15 людей, по кілька гуртів одночасно, ночували у друзів і знайомих організаторів. Молодь, яка приїхала з усіх куточків України, спала в наметах чи просто неба.
Тарас Мельник пригадує: «Тоді у нас була гра на випередження. Радянська влада роздавала квитки на підприємствах, у відділках міліції. Вони хотіли, щоб було більше комуністично-толерантної аудиторії, а для нас була важливою українська прогресивна молодь. Тому ми скуповували ці квитки назад».
Останні дні фестивалю влада протидіяла організаторам на всіх напрямах: обмежували кількість глядачів на заключних виступах переможців, скасовували телеефіри, у місто прибула велика кількість міліції. На вокзалі затримали групу львів’ян з козацькою атрибутикою (прапорами, списами, шаблями). Міліція вилучила це як вогнепальну зброю. Тільки після втручання Дмитра Павличка львів’ян відпустили.
В останній день фестивалю, 24 вересня, відкривали меморіальну дошку на будинку, в якому жив Івасюк. Звідти учасники фестивалю рушили до Турецької криниці, неподалік від центру Чернівців.
«Незважаючи на те, що був робочий день, зібралось багато людей. У вишиванках, з прапорами, хтось кричить “ганьба”. Міліції це, звичайно, не сподобалось, сказали, що демонстрації не буде. І тоді якась жінка перша встала на коліна і почала молитися, і усі почали ставати на коліна. Це просто була містика якась, бо за хвилину міліція розійшлась і пропустила учасників», — згадує Тарас Мельник.
Магія «Червоної Рути»
За прогнозами, у дні фестивалю мав йти дощ. Організатори вирішили піти нестандартним шляхом і покликали мольфара Михайла Нечая з Івано-Франківської області, щоб стримати зливи. Орест Данилевич каже: «Ми позвали мольфара, хоча не всі з нас вірили у якусь магію. Пам’ятаю, що мольфар ходив вулицями Чернівців, заклинав, може. Магія чи ні, але з неба за тиждень не впало жодної краплі. І як тільки закінчився фестиваль — кілька днів були зливи».
Але головна магія «Червоної Рути» в тому, що на фестиваль приїхали тисячі людей з усіх куточків України. Ті, хто не потрапив, дивилися трансляцію по телевізору, хоча концертну програму показували не всю, виступи цензурували. Це і не дивно, бо на великій сцені прозвучав Гімн України, а люди танцювали з синьо-жовтими прапорами.
Тарас Мельник каже: «Нашою головною метою фестивалю було популяризувати українську пісню і відкрити нові імена, надихнути молодь співати і спілкуватися українською. Дійство мало бути занурене у народну, українську стихію». На запитання, чи було страшно у 1989-му році організовувати фестиваль української пісні, Тарас Мельник відповідає:
«Це був справжній нонконформізм. Я навіть іноді думаю: а як нам це вдалося? Але розумію, що без такого подвижництва, допомоги, відданості своїй справі у нас би нічого не вийшло. Нам було страшно, але ми мали мету, робили все інтуїтивно. Таких фестивалів ніде не було і ніде не могло бути. Про «Червону Руту» почули далеко за межами Радянського Союзу, бо вона стала справжнім протестом. Правильно кажуть, що передвісник незалежності».
Головний віжуал: фото Василя Василенка
