Як ставали зірками, турили і обходили цензуру в часи «Вусатого фанку»
«Смерічка», «Світязь», «Арніка», «Кобза», «Візерунки шляхів» — усі ці гурти об’єднав «Вусатий фанк». Це документальна стрічка про те, як наприкінці 1960-х за вказівкою політбюро в Україні почали масово з’являтися вокально-інструментальні ансамблі — ВІА. Вони мали б замінити радянській молоді західні рок-гурти, і при цьому грати ідеологічно правильно музику. Але щось пішло не так — в результаті виникла сучасна і самобутня музична сцена. Щоб дізнатися про неї більше, дивіться «Вусатий фанк» на Такфліксі.
«Ми це називаємо «вусатий фанк», але це дуже умовно, бо насправді йдеться про всю сцену того часу — і академічну музику, і авангард, і танцювальну музику, і рок», — розповідає автор ідеї і сценарію Віталій Бардецький. «Головне запитання, на яке ми намагалися відповісти цим фільмом: “Як ця сцена виникла, як це взагалі трапилось?”. Бо все свідчило про те, що цього просто не могло трапитись. Я сподівався, що люди з того покоління розкажуть мені, але насправді вони й самі не знають. Це був радше спонтанний рух, багато в чому інтуїтивний. Я думаю, що найбільший кайф якраз у тому, що це неймовірний збіг обставин».
Гідом у саму музику стане фільм (ось його трейлер), а ми попросили Віталія Бардецького розповісти про контекст, у якому працювали музиканти — як вони записували альбоми, їздили в тури і обходили владні обмеження, щоб грати справді фірмо́ву музику.
Плановій економіці — плановий шоубізнес
Радянський шоубізнес і радянська система господарювання — як заводи, так і всі ці ВІА — працювали за однаковою схемою. Грубо кажучи, держава акумулювала гроші, вона в це інвестувала, все було заплановано. Була достатня кількість концертних майданчиків, що було для мене сюрпризом. Їх було більше, ніж тепер: кожен райцентр мав один чи два відкритих майданчики, палаци культури, усілякі галузеві культурні заклади. Тобто невеликі міста мали 5-6 майданчиків. А якщо брати Київ, то їх взагалі було повно. Бо тоді ресторани й кафе були напівкультурними осередками, тобто в них була сцена і свій бенд. Відповідно музиканти мали багато майданчиків для того, щоб виступати.
Деякі музиканти мали статус суперзірок, але рівень їхньої компенсації явно не відповідав рівню їхньої популярності. Той же Назарій Яремчук, як хтось пригадує в фільмі, коли їхав виступати до Києва, не мав концертного костюма, і вони в Чернівцях йому якийсь швидко організували. Тобто була людина, яку навіть без фейсбука знали всі, але грошей на пристойний костюм не було. Може, пізніше у 80-х це було трохи інакше.
Для філармонії ВІА були вигідні, бо там не так багато людей — десь 10-12 осіб. Музикантам можна було практично нічого не платити — вони отримували умовно 5-10 карбованців за виступ незалежно від того, чи це був райцентр, чи стадіон. А от філармонія на цьому акумулювала велику кількість готівки і фінансувала ансамблі якихось ложкарів чи ще щось таке.
Ясно, що були варіанти, як можна було закумулювати для музикантів трохи більше грошей — якісь фіктивні квитки, які можна було не вносити у відомість. Але це була дуже стрьомна історія, можна було навіть потрапити до тюрми. Наскільки я знаю, були такі випадки.
Як тоді їздили в тури?
Промоутерські агенції, такі як Укрконцерт, розписували музикантам траси виступів — тут вони грають на стадіоні в Києві, тут у райцентрі, тут в селі. Навіть суперзірки за рознарядкою мали виступати всюди. Їхали, наприклад, таким ковбойським автобусом «Кубань», який навіть коли був новий, то відразу не дуже новий, але досить надійний. Музикантам доводилось їздити всіма цими роздовбаними дорогами і це було доволі важко.
Музиканти «Кобзи» розповідали, що в першому турі вони відіграли близько трьох сотень концертів протягом півтора чи двох років. Це для сучасних музикантів неймовірно. Або гурт «Ореол» зі Львова — їхній перший тур був, здається, 120 концертів за три місяці.
Українська сцена була тоді трендом по цілому СРСР. «Кобза» їхала в тур, грубо кажучи, від Чопа до Владивостока. Це по суті це був величезний ринок, подібний на американський. Пісні наших гуртів ставали дуже відомими. Навіть ансамблі з інших республік робили кавери українських пісень, тому що це було круто.
Як їдеться на цьому автобусі, ви навряд чи відчуєте, а от приміряти образи героїв «Вусатого фанку» можете:
Завантажте додаток Reface в App Store чи Google Play
Зробіть селфі
Скористайтеся вкладкою «Рідненькі»
Час від часу гурти виїжджали виступати до країн Східного блоку — Польща, Чехія. Звісно, це було складно, бо всіх музикантів перевіряли, чи вони не втечуть, чи вони не націоналісти. Але «Арніка», наприклад, кілька разів їздила виступати в Польщу. Віктор Морозов пригадує їхній перший концерт там. Для них це був шок, бо зазвичай люди тут, в Україні, на офіційних концертах сидять рівненько і аплодують. А в Польщі публіка зразу почала вставати, танцювати в проходах, стрибати, обійматися. Для них це було неймовірне враження.
Про музичні трансфери
Переманювання музикантів було дуже поширеним явищем. Був певний трансферний ринок, майже як у футболі. Спорт тоді називався суто аматорським. Тобто гравці не могли бути футболістами-професіоналами, але схема була така, що їх влаштовували на ставку агронома чи лаборанта. Так само з музикантами. Якщо це були галузеві структури, наприклад, Будинок культури водіїв трамваїв, то для музикантів теж знаходили там якісь посади, а вони просто виступали.
Філармонії між собою конкурували — був випадок, коли ВІА з Харкова переманила філармонія в Ужгороді. Вони переїхали туди і стали ВІА «Музики». Вибір був доволі великий, філармонії були в кожному обласному центрі й люди йшли туди, де пропонували більше грошей.
Тут ще треба розуміти, що правами на назву колективу володіла філармонія або промоутерська контора. І музиканти в складі могли змінюватись. Та ж «Смерічка», як і «Світязь», пережила кілька тотальних змін складів.
Звідки стільки Карпат і народних мотивів?
Знову ж таки, збіг обставин. Партія вирішила, що треба робити щось аналогічне західним гуртам, молодь хотіла танцювати, а не слухати естраду 50-х років. Але гуртам було дуже складно співати оригінальний матеріал через те, що все мало візуватися художніми радами. Відповідно можна було співати пісні тільки спілки композиторів і спілки письменників. А це були такі аксакали, що писали в 40-50-х і просто не шарили вже, що треба молодняку.
То де взяти такий репертуар, який прийме худрада? Можна було співати й переробляти комсомольські пісні. Частково вони це робили — якщо ви візьмете альбом тих же «Візерунків шляхів», у них перша пісня про Щорса. Це десь хвилину триває, а потім вони починають грати джаз-рок. І художня рада це прийняла. Це був один вихід, але він не дуже подобався, бо комсомольські пісні — це лажа.
Можна було брати цих композиторів, які не шарили і якось їх змінювати. Ще один варіант — можна було співати українські пісні. Це ж не можна було заборонити, це ж народна музика. І цей варіант був багатьом цікавий. Музиканти почали шукати, де це можна брати і Карпати стали оазою для пошуку матеріалу. Полтавські пісні або Полісся — інший бік. Оскільки ВІА були всюди, то ця комбінація варіювалась. Наприклад, в Чернівцях і всьому, що творилось довкола Левка Дутківського (засновник і керівник ВІА «Смерічка» — ред.) — це була одна схема, більш естрадна. Київських музикантів більше тягнув джаз-рок, їхній підхід був інакший, більш фірмо́вий. В Дніпрі був джазовий осередок, вони більше любили інструментальну музику. Але впливи традиційної музики були у всіх. А коли вони почали більше слухати західну музику, то почали ці карпатські ритми грати так, як звучить фірмо́ва музика, і це спрацювало дуже добре.
А як це все записувалось?
Запис альбому — це взагалі була фантастична історія для всіх. Тоді ж не було студій на кожному кроці. Ви повинні були пройти кілька кіл пекла, щоб вам дали право на запис пісні або навіть альбому. В Києві було, мабуть, дві студії, щоб це записати.
Для «Арніки» це відбулося частково на приватних зв’язках. В них був один фанат в Москві — композитор, відставний генерал міліції Олексій Екімян. Вони записали кілька його пісень, а потім він пролобіював, щоб до Львова приїхав автобус з портативною студією спеціально для них. Виставили цю апаратуру в оперному театрі й за сім годин записали це все. Якщо брати початок 70-х, технологій накладання доріжок майже не було. Максимум, що могли — це записати інструментальну частину, а потім вокал. Але «Арніка» наче все разом записувала. Стали, мікрофони виставили, взяли — і за сім годин, як каже Морозов, «катанули» той альбом.
З проданих копій альбому музиканти нічого не отримували. «Тріо Мареничів», наприклад, тільки офіційно продали 600 000 копій, може, й більше. Але вони отримали суто гонорар за запис музики до альбому. А от автори отримували роялті. Це одна з тих причин, чому аксакали, що писали пісні, не пускали нових людей туди. Якщо в тебе є хіт, твоя пісня грається в ресторанах — ти отримуєш великі гроші. Але якщо ти не член спілки, твої пісні не виконуються. Тому музиканти робили такі трюки, коли хотіли співати класні пісні: вони корумпували когось із членів спілки письменників чи композиторів, приносили йому пісню, а він писав, що це його.
Як артисти ставали відомими?
Оскільки економіка Союзу рубала доволі пристойно, система підйому артистів з рівня райцентру до Палацу «Україна» справді працювала. Конкурсів самодіяльності була неймовірна кількість. Та ж «Арніка» стала відомою завдяки телевізійному конкурсу «Алло, мы ищем таланты!». Як вони потрапили туди — це вже талант художнього керівника, що їх туди проштовхнув. Але вони з’являються на всерадянському телебаченні і наступного ранку прокидаються зірками, хоча у Львові вони вже були відомими.
Але був й інший бік. Бо на цій передачі вони виконали пісню «Чорна рілля ізорана», яка була добре сприйнята там у Москві, але тут її назвали націоналістичною піснею, і музиканти мали дуже багато проблем. Тобто система могла як зробити гурт зірковим, так і просто розформувати.
Шлях через кіно
Якщо музикантам хотілося грати щось прогресивне й вони не могли з цим вийти на концертні майданчики, вони заходили в кіно. Кіновиробництво лабало: було багато і артхаусу, і фільмів для народу, і пропаганди. В фільмі ми згадуємо два фантастичні фільми — «Продавець повітря» і «Туманність Андромеди». Там використовується музика українських композиторів, які не могли б показувати її ніде більше, бо це занадто буржуазно. Але от «Продавець повітря» — це фільм про загниваючий капіталізм. Відповідно їм потрібна була декадентська музика. Або наприклад, «Маленький шкільний оркестр» — музика, що звучить там, зараз би називалася психоделічним роком 60-х. В кіно було вільніше, бо худради не сильно віддупляли контекст.
