Бунтівники з причиною і без. Чому на них так цікаво дивитись в кіно?
Гігантський кролик із задзеркалля, війни тайванських підліткових банд, заколоти і загадки приватних шкіл. Усе це можна побачити в програмі ретроспективи, яку представляє «Київський тиждень критики». Називається вона «Нуль за поведінку» і охоплює бунтівне кіно від 1950-х до 2000-х. Що приваблює та інтригує у цих фільмах? Чим вони провокували в час виходу і зараз? Про це ми попросили розповісти людей кіно — режисерів, кінокритиків і кураторів.
«Бунтівник без причини» (1955)
Андрій Алферов, кінокритик, продюсер, куратор
«Бунтівник без причини» — один із ключових фільмів 1950-х. В найширшому сенсі цього слова. Це американське кіно лише прикидається підлітковою драмою, насправді будучи екзистенційною трагедією.
Воно виплекало бентежних підлітків по обидва боки Атлантики, кожен із яких мріяв бути хоч трохи схожим на Джима Старка. Великий Ніколас Рей, що починав ще в Золоту добу Голлівуду, зробив у всіх сенсах революційний фільм (революція форми і революція теми, якій раніше майже не знаходилось місця на широкому екрані), розкривши тепер уже вічно молодому Джеймсу Діну очі на світ, а світу — на Діна; перетворивши його на справжню кіноджоконду ще до приходу всіх Аленів Делонів і Бельмондо разом узятих. Його червоний бомбер і сьогодні не вийшов із моди, ставши символом беззмістовного і прекрасного бродіння людського духу, що за відсутності досвіду, живиться ілюзією життя. Найкращі моменти його акторської гри згодом стали предметом вивчення акторських шкіл.
«Бунтівник…» став визначальним фільмом для багатьох нинішніх класиків, випередив хвилі — французьку нову і теж Новий Голлівуд. Трюффо, озираючись на Рея, дебютує в кіно зі своїм «Бунтівником…», назвавши його «400 ударів»; Френсіс Форд Коппола зізнається йому в любові своїми зворушливими «Ізгоями»; Вім Вендерс завербується учнем Ніколаса Рея, встигне попрацювати його асистентом і навіть зніме майстра у своєму «Американському друзі»; а Педро Альмодовар під впливом цього магічного кіно вирішить стати режисером. І сьогодні в його фільмах можна зафіксувати переважання червоного і чорного — кольорів кориди, на яку стає схожим життя, коли нарвані американські підлітки середини 1950-х, виснажені пітьмою самотності, намагаються кинути йому виклик.
«Донні Дарко» (2001)
Катерина Горностай, режисерка
«Донні Дарко» — це те кіно, про яке багато чула завжди і якось шкірою відчувала, що потрібно його подивитись, але чомусь не випадало можливості. А ще це таке кіно, що після його фінальних титрів ти одразу починаєш шукати ще подібного кінодосвіду. Хочеться знову і знову пережити це bittersweet відчуття — таке дуже знайоме з твого власного підліткового часу: тобі так хочеться робити щось значне і бути кимось, але ти не знаєш як, і поступово зневірюєшся в тому, що ти «особливий». «Донні Дарко» — прекрасний приклад такого психологічного зсуву, головний герой настільки сильно не може змиритись із цим, що не знаходить собі місця у реальному світі. Але найбільше я люблю в ньому атмосферу — таємниче, майже твін-піксівське буття американського передмістя й особисте потойбіччя, що живе поряд з тобою за тонкою межею свідомості.
«Без даху, поза законом» (1985)
Дарія Бадьйор, кураторка «Київського тижня критики»
На мій погляд, цей фільм Аньєс Варда є своєрідним антидотом минулорічній «Землі кочівників» Хлої Чжао, який ми теж показували на «Київському тижні критики» і який отримав «Оскар» та «Золотого лева» Венеційського кінофестивалю. У розмові про те, як показувати людей без даху над головою — чи то вони позбулись цього даху усвідомлено, чи до цього їх змусило життя — фільм Варда здається більш чутливим і більш рефлексійним щодо становища героїв. Натомість Чжао гламуризує життя номадів, хоч і змішує ігрове з неігровим, а отже, проявляє деяку сенситивність в підготовці та подачі матеріалу.
Повертаючись лише до фільму Варда. «Без даху, поза законом» — неймовірне гібридне кіно про жінку, яка усюди «інша». Про неї говорять як про прибульця, вона не вписується в жодні канони «соціального», суспільство й справді ставить їй «нуль» за поведінку, що й врешті призводить до трагічного фіналу. Утім, Варда не згущує фарби, не спекулює, вона спокійно рефлексує над життям своєї героїні, майстерно зіграної Сандрін Боннер. Разом з режисеркою вони не нав’язують жодних відповідей, натомість змушують нас думати, спів- та відчувати плинність та особливість життя головної героїні Мони, учитись емпатії та розумінню життя в усій його комплексності.
«Яскравий літній день» (1991)
Станіслав Битюцький, кінознавець і режисер
Згідно з чисельними авторитетними опитуваннями «Яскравий літній день» вважається одним із ключових фільмів 90-х та взагалі одним із ключових шедеврів сучасного кіно. Ось тільки у нас про цю стрічку досі знають вкрай мало, так само як і про її режисера Едварда Янга. Проте Янг — справді унікальна фігура в світовому кінематографі. Він одночасно один з останніх прихильників великих романних форм у кіно, і разом з тим — справжнісінький постмодерніст та передвісник багатьох речей в фестивальному та авторському кіно. Саме Янг мав всі шанси стати й уособленням подібного кіно, але цьому завадила його передчасна смерть в 2007-му році.
Таким чином «Яскравий літній день» — головний шедевр Янга (власне, як й інші його фільми) — знайшов свого глядача вже фактично після смерті автора: через повторний прокат на Заході, через чисельні ретроспективи, статті, книжки, включення в чисельні топи, а в подальшому й через реставрацію та випуск Blu-ray дисків від Criterion Collection.
«Яскравий літній день» — це монументальне кіно, що триває майже чотири години. Проте це в жодному разі не має лякати. Перегляд фільму Янга можна прирівняти до читання великого роману, або взагалі до сучасного перегляду якісного серіалу на Netflix. Разом з тим, це найбільш автобіографічна та довершена стрічка режисера, яка взагалі уособлює все найкраще, що було в кіно. В ній Янг розповідає історію підліткових банд, сумну історію шкільної любові. Та створює портрет покоління, яке дивним чином нагадує пострадянські покоління бурхливих 90-х.
Говорячи про це, Янг надихається голлівудським кіно про підлітковий бунт, американською поп-культурою, японським кіно та історією власної юності. На основі цього він і створює свій власний світ, де поєднуються всі відтінки ночі, де робота зі світлом і тінню нагадує ключові експресіоністські шедеври, кожен кадр здається справжнім витвором мистецтва. Кіно, де є величезний гуманізм, ніжна іронія та величезна любов до своїх персонажів.
І якщо мені доведеться коли-небудь обирати один фільм в історії кіно, який би я врятував чи взяв з собою на безлюдний острів — це точно буде «Яскравий літній день».
Ще у програмі «Нуль за поведінку»:
«Пікнік біля Навислої скелі» (1975)
Ця стрічка знята за книгою Джоан Ліндсі. Авторка натякала, що витоки загадки можуть бути реальні, змушуючи людей шукати в газетах схожі історії. А історія така: все відбувається в Австралії, в 1900-му. Учениці дівочої школи на День Святого Валентина вирушають на пікнік — до Навислої скелі. В певний момент — троє дівчат зникають. Звісно, починаються пошуки, але головна в цій стрічці навіть не відповідь на питання «куди вони зникли?», а атмосфера. «Ми дуже тяжко працювали над тим, щоб створити галюцинаційний ритм, щоб ти втрачав усвідомлення фактів, і поринав у цю замкнену атмосферу», — розповідав режисер Пітер Вір. Йому це вдалося, схоже, ще й Софію Копполу надихнуло.
«Якщо...» (1968)
Англія, 60-ті, приватна закрита школа для хлопців. Тут панують старі порядки — за провину школярів карають батогами, а старші учні знущаються з молодших. Та в цьому середовищі зріє бунт. Стрічка молодого і зухвалого Ліндсея Андерсона втілила незгоду з консервативною системою й істеблішментом. Крім того, віддзеркалила паризькі студентські протести 68-го. Це влучило так прицільно, що принесло фільму «Золоту пальмову гілку» в Каннах. Та й досі його називають у топах найкращих британських фільмів. У ньому є уривки-напівгалюцинації, змішування кольорових кадрів із чорно-білими, анархія, сатира, жорстокість, і Малкольм Макдавелл ще до «Механічного апельсина».
Стоп-кадри з фільмів надані пресслужбою фестивалю
