Тест Берджера. Що ми бачимо, коли дивимось на мистецтво?

Оксана Семенік
Оксана Семенік
21 Грудня, 2020

Що ми бачимо, коли дивимось на мистецтво? І чим зумовлене наше бачення? Ці питання ще в 70-х ставив британський мистецтвознавець та арткритик Джон Берджер у своїй програмі «Як ми бачимо» на BBC. А згодом — і в однойменній книзі, яка стала бестселером і досі залишається одним із найбільш читаних сучасних текстів про мистецтво. Цього року «Як ми бачимо» вийшла українською у видавництві IST Publishing. І хоча саме ця книга зробила автора впливовим, Берджер вбачав свою місію не стільки у створенні авторитетної думки, скільки в тому, щоб спонукати людей ставити власні запитання про мистецтво і висловлюватись про побачене.

Привіт/media разом з IST Publishing вирішили продовжити розмову, розпочату Берджером. Ми показали декілька картин різним людям і попросили розповісти, що вони там бачать і як це сприймають. Для чистоти експерименту, ми не запитували мистецтвознавців і тих, хто вже читав «Як ми бачимо». Відповіді «від Берджера» учасники ще не знають. Тож ви можете приєднатися і разом з ними пройти цей невеличкий тест без неправильних відповідей.
DaVinci (4)

Анна, мікробіологиня:

Ми довго вдивлялись з чоловіком в картину, але ніяк не могли зрозуміти, що в ній особливого. Навіть не зважаючи на те, що це да Вінчі. 

Марія Фронощук, співзасновниця та директорка Platfor.ma

Думаю, будь-який витвір мистецтва має сприйматися у контексті того, коли, за яких умов і хто його створив. Тому навіть не будучи мистецтвознавцем і не маючи гуглу під рукою, можу сказати: самого факту, що це ескіз Леонардо да Вінчі вистачає, аби виставляти його в окремій залі. Також я знаю, що згодом художник написав дещо іншу картину, обігруючи цей самий сюжет, тому цінність, мабуть, ще й тому, що це — більш рання версія. Мені особисто цікаво розглядати характери, які дуже добре передані в обличчях та позах героїв. Мабуть, цього характеру також додає те, що персонажі виглядають дуже об’ємними, ніби трохи схожі на скульптури.

Аліна Кучма, комунікаційниця, фотографка:

Якщо чесно, при всій повазі до да Вінчі, картина як картина. Хоча, звичайно, тіла промальовані реалістично (окрім того, що треба ще розібрати, які кінцівки кому належать). Часто цінною річ робить не матеріал чи виконання, а історія/пригода/колишні власники, тому в мене завжди в таких ситуаціях підозра, що це якраз такий випадок. 

Одна моя теорія про видатність — це просто той факт, що цей малюнок вижив  (бо ескіз на папері, а папір — крихкий матеріал). Чому виставляється одна — не знаю, може, якраз тому, що вона не є особливою, а тому щоб не було з чим порівнювати?

А ще мені подобається, що рука зображена пустим простором, вона «не намальована». 

— Що про це каже Берджер?

Національна галерея продає більше репродукцій ескізу Леонардо до «Святої Анни з Богородицею, немовлям Христом та Іваном Хрестителем», ніж будь-якої іншої картини в колекції. Кілька років тому про цю роботу знали тільки дослідники. Уславилася вона завдяки тому, що один американець схотів придбати її за 2,5 мільйона фунтів. Тепер під неї відвели окрему кімнату. Ця кімната схожа на каплицю. Картина висить за куленепробивним плексигласом. Нині вона вражає геть по-новому. Не через те, що са́ме зображає; не через значення малюнка. Вона вражає й чарує завдяки своїй ринковій вартості. 

Mamling

Дарія Бессонова, креаторка:

На перший погляд, мені здалось, що автор хотів показати чистоту і цнотливість цієї дівчини. Вона стоїть в досить скутій позі, видно, що в ній не розвинулась жіночність, яка притаманна більш досвідченим жінкам.

Я б назвала її «Чарівність молодості» або «Непорочність». 

А ось чому там собаки — питання, яке мене більше всього мучить😂 

Катерина Сергацкова, журналістка, співзасновниця медіа «Заборона»:

Є таке вірування: якщо жінка довго не може вийти заміж, їй треба вийти голою надвір та покрутитися. Думаю, це приблизно воно. Але не ясно, чому вона не зняла капці. Назва — «Дзеркало». 

Аліна Гисева, продюсерка:

Я думаю, що якщо на картині є дзеркало, отже це про усвідомлення себе, прийняття себе та своєї сексуальності. Можливо, через це що вона дивиться у дзеркало — це про нарцисизм. А ще про те, що тіло часто опиняється в центрі уваги. Я б назвала цю картину «Прийняття» або «Знайомство».

Ольга Жмінько, проєктна менеджерка: 

Перша асоціація — карантин вихідного дня 😂. Коли ти вже набрала декілька кілограмів і вдома в капчиках насолоджуєшся собою. Але це таке, жартівлива версія. 

Я б назвала цю картину «Жіночність». Для мене вона передає саме те прекрасне відчуття жіночності, адже вона оголена, нічим не прикрита і, на мою думку, вагітна. Вона насолоджується цим станом. Така відкритість, коли немає сором’язливості. 

Там же ще й на фоні кавалерист😏

— А що про це в Берджера?

Вигляд оголеної продиктовано не тим, якою вона є. Вигляд оголеної продиктовано тим, якою її бачить глядач. Дзеркало часто використовували як символ жіночого марнославства. Але таке моралізаторство значною мірою лицемірне. Ти пишеш оголену жінку, бо тобі подобається на неї дивитися, а тоді вкладаєш їй у руку дзеркало й називаєш картину «Марнославством», висловлюючи моральний осуд, хоча її наготу писав для власного задоволення. Справжня функція дзеркала інша — змусити жінку стати співучасницею того, що з нею поводяться передовсім як із видовиськом. 

lely

Олена Мигашко, театрознавиця:

Звісно, в першу чергу привертає увагу оголене тіло — навіть при тому, що воно досить цнотливе на цьому зображенні. Потім — звертаєш увагу на те, наскільки «неживими», статичними і скульптурними є тут фігури двох людей (це в тому числі «сходу» вказує тобі на період створення роботи, такий собі маячок), на той факт, що вони ніби «вставлені» в предметний світ. 

Чесно, я не впізнала, чия це робота, але можу припустити, що це 17 (?) століття. Думаю, що ця робота призначена радувати королівську рать.

Олександр Грехов, ілюстратор:

Кучерявий хлопчик, і погляд кожен раз повертається до нього. Якщо змусити себе не дивитися, то потім вже оголене тіло, ліс, глечик, а потім знову кучерява голова хлопчика. Як тільки я побачив цю картину, чомусь подумав, що це брат з сестрою. Те, що жінка оголена, мене не здивувало. 

Юрій Самусенко, кінокритик: 

Маленький хлопчик — Тіло жінки — Коса жінки — Ваза — Картина — Червоне покривало. Вона після важкого дня хоче розслабитися і уникнути будь-яких обмежень. Оголеність дозволяє їй бути собою. Думаю, що хлопчик — це її син, тому вона не соромиться. 

Ольга Гончар, директорка музею Територія терору:  

Погляд зосереджується на жінці — Богині кохання, яка затягує своїм поглядом, але маленький амурчик береже її можливо, останній секретик. Це Венера. 

Богиня-амурчик-ліс — синій і червоний кольори. 

— Берджере, твоє слово

Карл ІІ замовив у Пітера Лелі таємне полотно, дуже типове для описаної тут традиції. Номінально його можна назвати «Венера і Купідон», але, по суті, це портрет однієї з коханок короля, Нелл Ґвінн. На ньому вона пасивно дивиться на глядача, який витріщається на її оголене тіло. Оголеність не є проявом її власних почуттів; це — ознака покори почуттям чи вимогам власника. (Власника і жінки, й полотна.) Коли король показував цю картину іншим, та засвідчувала покору жінки, й гості йому заздрили. Варто зазначити, що в інших, неєвропейських традиціях — у мистецтві Індії, Персії, Африки й доколумбової Америки — голизну не пов’язують із покорою. Якщо темою твору в цих традиціях є сексуальна привабливість, то вони зазвичай зображають сексуальне кохання між двома особами, де жінка так само активна, як чоловік, і вони відповідають на дії одне одного.

Gainsborough

Юрій, програміст: 

На відміну від сьогодення, 300 років тому ми не могли робити десятки сімейних портретів щодня. Запросити художника для сімейного портрету — це була справа, яка вимагала мети, планування, коштів і часу. Тож можна припустити, що завдання картини — максимально описати одним кадром, хто ці люди, який їхній статус і як виглядає їхнє життя.

Відразу впадає в очі, що картина одночасно фокусується і на парі, і на землі навколо, отже вони пов’язані. Є кілька ознак, що ці люди належать до заможної верстви:

– Бліда шкіра — незважаючи на кількість землі навколо, вони не зобов’язані працювати в полі, щоб вижити;

– Пози та вирази обличчя свідчать скоріш про те, що вони володіють цими землями;

– Гарна мисливська зброя і мисливський пес — типове хобі для англійців вищих верств.

Водночас, обоє людей дуже молоді. Тому, можливо, маєток їм дістався у спадок. Тоді завдання картини — увіковічнити нову гілку династії чи новий етап сімейного бізнесу.

Цікавими є вирази обличчя обох персонажів. На них немає ознак прив’язаності, водночас можна прочитати певну нещирість і недосвідченість. Якщо теорія про землевласництво та спадок правильна, це міг бути вигідний шлюб за розрахунком між двома династіями, а картина цілком могла б бути 300-річним аналогом сучасних фото дітей-мажорів у Інстаграмі:)

Тетяна Соловей, головна редакторка Buro 24/7:

Костюм (жіночий точно) в стилі епохи «Небезпечних зв’язків», і його голубий колір, типовий для денних суконь жінок знатних родів, і деталі корсета, форма декольте і рукавів. Він «оточений» мисливською атрибутикою. Гра в аристократію повним ходом.

Плюс буколічний пейзаж з пасовиськами мирних овечок і снопів сіна нагадує ще про один тренд епохи — тяжіння до природи, натхненне ідеями Руссо

Проте, щось все ж не дає спокою в картині, вона не здається твором твієї епохи, а скоріше пізнішою стилізацією. Не знаю, чим це пояснити. 

Богодар Ковалів, юрист:

Спочатку я подумав що це високі дворяни, але потім вирішив, що дівчина все одно якось простіше одягнена. Але постава видає її гарне виховання. Ставлю на те, що вона — панського, але простого роду. Третя родичка якогось барона з не надто багатої сім‘ї.

Чоловік — один з тих, хто заправляє процесом полювання, і ця собака — його. Як, імовірно, і ще 7-8 собак за кадром.

Хімії між ними художник не зобразив, тому ці люди сидять і чекають на справжніх дійових персонажів цієї картини, які мають підійти. Чоловік має з лордом (і друзями лорда) повести полювання, а дама, імовірно, вийшла раніше, бо вона хоче бути присутня при ладнанні цієї компанії на лови. В руках у неї шиття (імовірно), тому зібралась провести тут певний час. Але, в той же час, погляд не на шитті, значить люди, яких треба вести, уже під’їхали на конях до кадру (десь з боку глядача).

Обидвоє взагалі not excited від процесу, це якісь вечірні лови, дівчина задовбана, чуваку трохи впадло. Збирається на дощ, в наелектризованому повітрі гостро чується запах кисню.

Зовсім вибиваються з оповіді ці жаті і перев‘язані снопи, але спишемо на те, що поле на рівні кінця картини теж закінчується і там уже починається стежка.

Чому це частина маєтку? Бо лавку тупо в полі ніхто ставити не буде. Це десь якраз межа переходу «публічної частини» маєтку в ферму.

— А що про цю парочку пише Берджер?

Чому містер і місіс Ендрюс замовили портрет на тлі впізнаваного краєвиду їхніх маєтностей?

Це — не подружжя на Природі, якою уявляв її Руссо. Це — землевласники, і їхнє власницьке ставлення до навколишніх земель оприявлюється в їхній поставі й виразі. 

Професор Лоренс Ґовінґ ревно заперечує припущення, що містер і місіс Ендрюс цікавилися власністю:

«Перш ніж Джон Берджер знову втиснеться між нами і явним значенням доброї картини, смію вказати на свідчення, які підтверджують, що містер і місіс Ендрюс із полотна Ґейнсборо не просто володіли клаптем землі, а й робили на ньому щось більше. Експліцитна тема цілковито аналогічної композиції сучасника й наставника Ґейнсборо, Френсіса Геймана, дає змогу припустити, що персонажі таких полотен поринули у філософське споглядання «великого принципу… щирого світла неспаплюженої, невикривленої Природи».

Теза професора Ґовінґа варта того, щоб її зацитувати, бо це — яскравий приклад лицемірства, яке переслідує мистецтвознавство як науку. Звісно, дуже ймовірно, що містер і місіс Ендрюс таки поринули у філософське споглядання несплюндрованої природи. Та це не заважає їм бути водночас гордими землевласниками. У більшості випадків приватне землеволодіння було необхідною передумовою філософських утіх, доволі поширених серед аристократії з маєтностями. Однак їхнє задоволення від «неспаплюженої, невикривленої Природи» зазвичай не лишало місця для інших людей. За браконьєрство у ті часи карали засланням. Той, хто крав картоплину, ризикував, що його публічно відшмагають за вироком магістрата-землевласника. Межі природного визначалися надзвичайно чіткими майновими межами.

Ми хочемо сказати, що серед інших насолод, які подарував містерові й місіс Ендрюс цей портрет, було і задоволення від споглядання себе в іпостасі землевласників. Здатність олійного живопису відтворити маєтності в усій їхній матеріальності тільки посилювала задоволення. І це спостереження потрібно озвучувати — саме тому, що історія культури, яку нам викладають зазвичай, вдає, що такі спостереження не варті уваги.

25 ідей подарунків на зимові свята і просто так