5 років тому вперед: як розвивались хаби та культурні простори
Зараз хаби та культурні простори — це звична справа для більшості міст, як мільйонників, так і найменших. А ще трохи більше п’яти років концепція «хабу» викликала одночасно здивування та захоплення. Можливості культурного простору, який можна буде наповнювати як завгодно, мали б вирішити цілу низку запитів креативного середовища. І якщо спочатку найбільшим викликом здавалось фінансування та будівництво, згодом виявилось, що залученість аудиторії та наповнення подіями мають чи не найбільше значення.
Привіт/media разом з Британською Радою, Іншою Освітою та програмою Digital Lab для менеджерів креативних хабів від House of Europe в Україні вирішили сісти в машину часу та відвідати п’ять українських культурних просторів — IZONE, Платформу ТЮ, Довженко-Центр, Carbon і Друзі — у минулому, теперішньому та майбутньому та розпитати, які сподівання були на початку створення, як вони працюють зараз і яким бачать своє майбутнє.
Майже всі згадані простори знаходяться у ревіталізованих будівлях колишніх заводів або підприємств. Цінності у них теж схожі, але найголовніша — це спільнота, яку вдалось створити навколо простору та заради якої варто продовжувати існувати.
П’ять культурних хабів мають різні досвіди, фінансування, масштаб проєктів та візії на майбутнє. Саме тому цікаво прослідкувати: що ж виявляється більш ефективним, як взаємодіяти зі спільнотою та як різні проєкти подолали пандемічну кризу.
До речі, набір на нову програму Digital Lab для менеджерів креативних хабів розпочинається в грудні, а навчання стартує на початку 2022 року.
IZONE та платформа культурних ініціатив «ІЗОЛЯЦІЯ», Київ-Соледар
Вже легендарний культурний центр з Донецька, який вимушено переїхав до Києва у 2014-му році. «Ізоляція» асоціюється також з успішним прикладом ревіталізації: і у Донецьку, і у Києві це колишні заводи. IZONE — креативний хаб, розташований в Києві на території судноремонтного заводу. «ІЗОЛЯЦІЯ» — фонд, який займається культурними, мистецькими та освітніми проєктами в різних куточках світу. Ми знаємо IZONE як один з перших коворкінгів саме для креативних індустрій та місце для освіти з різноманітними культурними подіями. Він здається досить успішним простором, який ставлять у приклад на креативних сесіях, воркшопах, лекціях та лабораторіях. Однак, IZONE теж пройшов стадію зміни та адаптації до потреб аудиторії, а пандемія дуже вплинула на майбутню стратегію. Про це й розповідає директор культурного простору Михайло Глубокий.
Минуле, або очікування vs реальність
Очікування: Коли ми запускали IZONE, ми сподівалися побачити живу активну спільноту незалежних креативних підприємців, художників та майстрів. Першою моделлю IZONE був набір майстерень та інструментів (шовкодрук, фаблаб, фотолабораторія, майстерня шиття, майстерня деревообробки тощо). Для доступу до інструментів люди мали платити за абонемент і користуватися простором як коворкінгом»
Реальність: «Більшість людей питали, як їм отримати доступ до одного станка, і вся ідея з абонементами нікому не була зрозумілою. Більше того, сама спільнота ще не знала, що саме треба робити з обладнанням, тому нам довелося розробляти освітню програму для того, щоб пояснити аудиторії, навіщо і як робити. З часом у кожної студії з’явилася своя аудиторія, в деяких майстернях змінювалася команда — хтось швидко зростав та відкривав свої незалежні студії, а хтось відправлявся шукати нову роботу. Після цього ми пробували різні моделі: наприклад, в якийсь період часу хаб платив зарплату майстрам в студіях, але вони мусили робити публічні події. Однак найкращою моделлю все ж таки стало створення незалежних команд (таких як Відкрита Майстерня Шовкодруку), які самі розробляли свою програму, бізнес-модель, і були зацікавленими в розвитку своєї справи.
Очікування: На початку роботи хабу ми намагалися створити спільноту, аби лише наповнити простір живими цікавими людьми.
Реальність: Не було готовності спільноти до подібних проєктів, мало хто розумів, навіщо існують хаби, був страх перед колабораціями і співпрацею серед аудиторії. Також ми частково не були готові до конкуренції, після того, як вимушені були переїхати з Донецька.
З часом зрозуміли, що ми маємо працювати з більш вузькою аудиторією — креативними підприємцями. Ми почали створювати програми для розвитку креативних підприємців, разом з Британською Радою проводили курси Сreative Enterprise, разом з колегами з NIICE проводили Creative Management Camp, а з Goethe-Institut — фестивалі, присвячені креативним стартапам. Поки звужувалась наша цільова аудиторія, звужувалось і професіоналізувалось зацікавлення української аудиторії темою креативних індустрій — в 2015-му році все виглядало так, ніби в Міністерстві Культури от-от з’явиться окремий напрямок креативних індустрій, експерти з Європи постійно робили дослідження і радили, як саме просувати цю тему в Україні, але в наступні роки все трохи затихло і залишились лише люди, які були готові повністю віддавати себе новому напрямку бізнесу.
Теперішнє
На жаль, пандемія коронавірусу сильно вдарила по найбільш важливій частині будь-якого креативного хабу — по спільноті та соціальних зв’язках між мешканцями хабу, а також унеможливила проведення фізичних подій. Більшість освітніх програм, які ми втілювали з колегами з інших інституцій перенеслись в онлайн, коворкінг ледве втримався на плаву, а художні студії здебільшого закрилися через відсутність роботи.
Мені здається, що зараз (особливо під час пандемії) люди бачать хаби як професійне місце роботи, налагодження контактів, втілення проєктів, бізнес-освіти, пошуку колег, тощо. На даному етапі це вже не розвага, а більш серйозний робочий інструмент. Це також місце освіти і вдосконалення своїх ідей, майданчик для набуття досвіду та професійних порад. В спільноти з’явилося розуміння, навіщо хаби потрібні та як ними користуватися. Сподіваюсь, що після завершення світової боротьби з вірусом це все відобразиться у великій кількості нових проєктів, співпраць та розвитку креативних індустрій в Україні в цілому.
…та майбутнє
Під час карантину ми розробили стратегію розвитку IZONE — тепер на території хабу знаходяться невеликі виробничі стартапи. Зараз це здебільшого фешн-індустрія, але є і виробництво органічних продуктів. Такі проєкти можуть виживати під час пандемії, а ми зберігаємо нашу любов до креативних індустрій.
Зараз ми більше почали працювати з регіонами і розвивати тему децентралізації. Тому для нас, звісно, більш важливим є створення нових хабів в невеликих містах в регіонах (особливо в Донецькій області), розвиток креативного бізнесу там, а не розвиток сцени в Києві.
«Друзі», Костянтинівка
Після початку війни на Донбасі на звільнених територіях почали створювати незалежні хаби за підтримки іноземних донорів. Тоді місцеві не дуже довіряли новим просторам, а також були побоювання, що вони проіснують декілька років. Однак, культурні простори виявились дуже важливими для молоді. Саме вони стали головною аудиторією для «Друзів» із Костянтинівки. Цей простір об’єднав кінопокази, освітні події, коворкінг і навіть став новим домом. Наталка Сосницька, ідейниця та засновниця хабу досі працює над розвитком «Друзів». Ми розпитали, як воно: працювати у маленькому місті й робити круті події, такі як музичний фестиваль The Most Fest.
Минуле, або очікування vs реальність
Очікування: Ми надихаємо молодь Костянтинівки на зміни своїм прикладом.
Реальність: До 2016-го я взагалі не працювала у сфері молоді та громадському секторі. Для мене все було новим. Нам було дуже складно через бюрократію, навіть щоб орендувати приміщення — це вартувало зусиль. А місцева влада не розуміла, як давати дозволи на подібні ініціативи. Також досі лишилась проблема з кадрами: нам доводиться самостійно виховувати працівників, які потім їдуть навчатись або переїжджають. Нам не важко відпускати їх, але я собі дала 7 років для того, щоб виховати середовище, яке мене зможе замінити.
Взагалі, в Костянтинівці населенню важко довести щось на словах. Треба робити проєкти і показувати результат, щоб люди почали нам довіряти і приєднуватись.
Теперішнє
Я не люблю назву хаб. Для мене «Друзі» були домом, навіть більше, ніж моя квартира. Ми вкладали свою любов, тому люди відчувають себе тут як вдома. Ми вже більше, ніж просто місце для спілкування. У нас можна працювати, як у коворкінгу. Як організація ми надаємо послуги неформальної освіти. Нам важливо, що нас перестали сприймати, як купку ненормальних, які чомусь щось роблять. Ми набули ваги та серйозності в місті.
…та майбутнє
Ми не хочемо втрачати простір, де молодь навчається та втілює свої проєкти. Ми створили власне медіа і хочемо працювати над ним, аби створювати якісний контент для міста й регіону. Нам цікаво яким буде місто ще через декілька років, як посприяють розвитку проєкти з ревіталізації, які ми запустили. Місія не змінилась, але, можливо, ми вже не будемо просто надихати, а будувати інституції. Хочеться ділитись знаннями з різними установами, вони потребують цього. Ми не вважаємо себе просвітниками, але хочемо приносити свій досвід у інші інституції аби вони розвивались.
«Довженко-Центр», Київ
Національний центр Олександра Довженка (Довженко-Центр) — найбільший кіноархів України, в якому зберігається понад 7000 найменувань художніх, документальних, анімаційних українських та закордонних фільмів і тисячі архівних документів з історії українського кіно. Заснований у 1994-му році на базі найбільшої за часів СРСР української кінокопіювальної фабрики, Довженко-Центр сьогодні — одна з найдинамічніших культурних інституцій України. Інституція об’єднує незалежний театр, фестивалі кіно, виставки, експериментальні концерти, а ще бар та в майбутньому хаб. Однак те, що Довженко-Центр є державним підприємством — часто тільки заважає. Про те, як працює ця культурна інституція розповідає Олександр Прокопенко.
Минуле, або очікування vs реальність
Очікування: Подібна практика — перетворення фондів на сінематеки, які відкриті для спільноти — не нова, а запозичена з європейського досвіду. Наприклад, у Франції — Французька Сінематека, в Австрії — Film Museum, у Великобританії — BFI, тощо. Команда Довженко-Центру вивчила цей досвід і за ці роки доклала зусиль, щоб реалізувати найкраще: зробити публічний, сервісний, клієнтоорієнтований і максимально інклюзивний простір. Багато із запланованого вдалося втілити, не лише завдяки професійній і відданій ідеї команді, але й сприятливим умовам, які були у 2015–2019 роках.
Реальність: Власне, одному з останніх проєктів хабу — відкриттю першої і єдиної в Україні Сінематеки (архіву фільмів і документів, пов’язаних з фільмами та кінопроцесом — ред.) — завадила пандемія, карантинні обмеження, які вплинули безпосередньо на діяльність, та системні проблеми з фінансуванням Центру в 2020–2021 роках.
Зараз проблеми я також бачу в небажанні людей, які мають важелі влади, зокрема у Міністерстві культури, не бачити та не розуміти, навіщо Довженко-Центр існує, який його вектор розвитку. Схоже, їхні цінності різняться з нашими. На жаль.
Теперішнє
Велику силу нашої інституції має колектив та наша спільнота, яка гуртувалася навколо Довженко-Центру. Вона завжди проявляла до нас лояльність.
Довженко-Центр — це місце, де людина може прийти і якісно, цікаво і комфортно провести цілий день: подивитися виставку, послухати лекції, перепочити і пообідати в кафе Eter, залишитися на вечірню програму кінопоказів.
…та майбутнє
Contra spem spero. В першу чергу сподіваюся, що нам таки вдасться відкрити для всіх останній із плану проєкт — Сінематеку, та запустити онлайн-платформу на базі новоствореного сайту.
Далі Центр буде функціонувати в тому форматі, яким він задумувався і працює останні 2 роки — культурний хаб відкритий для всіх охочих: професіоналів і просто людей, спраглих до культури та кіноспадщини зокрема, яку плекає наш Фільмофонд. Але окрім цього, будуть діяти і розвиватися: Музей кіно, Сцена 6, Кінолекторій, Лабораторія, всі ті частини Довженко-Центру, які мають забезпечувати цілісність інституції. Всі вони є його фундаментом і опорами. Для повноцінного функціонування Центру жодна з них не може бути усунута, а їхня користь і важливість піддана сумніву.
Найгірше, що може статися — якщо Довженко-Центр «закриє» для людей той доступ, над яким так довго працювала його команда. Це буде злочином.
Платформа ТЮ, Маріуполь
Платформа ТЮ — це осередок мистецтва, неформальної культури, рівності та свободи в Маріуполі. Її засновниця Діана Берг переїхала туди з Донецька через війну. Їй хотілось створити собі новий дім. Так з’явилась Платформа ТЮ, яка стала домом для багатьох культурних менеджерів, митців та активістів з Маріуполя, а ще для тих, хто відчував себе зайвим. Про сильний культурний простір та його ком’юніті розповідають Віра Процких та Олексій Єгоров.
Минуле, або очікування vs реальність
Реальність: Місія платформи стала зрозуміла трохи згодом: за мистецтво, проти війни. Ми стали головним осередком низової культури не тільки в Маріуполі, але й у всій Східній Україні.
Активізм та культурний менеджмент для нас був першим інтуїтивним досвідом. Тому було багато ситуацій за 5 років існування організації, яких ми не враховували та не чекали. Наприклад, ми не були готові до того, що обговорення проєкту з донором може зайняти більше, ніж рік, що може вплинути на нашу спроможність платити оренду за приміщення та функціонувати на повну. Звісно, ми не були готові до локдауну й нової ковідної реальності й мали адаптувати наші проєкти до карантинних умов. Але ми вчимось на наших помилках й більше приділяємо уваги до стратегії та планування діяльності.
Теперішнє
Ми продовжуємо представляти місту сучасне мистецтво, реагуємо на несправедливість у суспільстві та вітаємо усіх, хто хоче почувати себе у безпеці та мати можливість бути собою.
З січня цього року, на базі Платформи ТЮ працює Арт-кластер ОСЬ — проєкт для підлітків з маргіналізованих груп та з важкими життєвими обставинами. Ми працюємо як креативний хаб та пропонуємо їм безліч воркшопів, що надають навички у культурних індустріях, тим самим підвищуючи економічну спроможність майбутніх митців та мисткинь, культурних менеджерів і менеджерок, та просто дітей, які хочуть виразити себе у творчий спосіб.
…та майбутнє
Місія та цінності ТЮ будуть незмінними — пропагувати свободу самовираження, критичне мислення та права людини через мистецтво.
Ми максимально вкладаємось в те, щоб наш проєкт арт-кластеру для молоді продовжив існувати й ми продовжували створювати та підтримувати ком’юніті для вразливої молоді, яке б їх підтримувало та робило більш впевненими в собі та щасливими, а наше суспільство — відкритим.
Carbon, Київ
Carbon — платформа для синтезу мистецтв нових медіа, саунд-арту та перформативних практик. Вони — одні з небагатьох, хто займається освітою у сфері віртуальної та доповненої реальності, і вже сформували навколо себе спільноту медіа-художників, дизайнерів та розробників. Раніше Carbon базувався на ВДНГ, у одному з закинутих павільйонів. Вони ревіталізували простір та наповнили його життям, але їх виселили. Так, артпростору ще до пандемії довелось переходити в онлайн-формат та думати, як не втратити свою спільноту розповідає засновниця Олександра Халепа.
Минуле, або очікування vs реальність
Очікування: Місія організації полягає в тому, щоб популяризувати мистецтво нових медіа в Україні. Візія в організації простору для виникнення інноваційних мистецьких навичок на стику медіа-арту, саунд-арту та перформативних практик.
Реальність: Не були готові до того, що через півтора року нашої роботи з локацією ВДНГ, коли власне ми тільки почали ставати на ноги, ми вимушені були шукати інший простір, переїздити, ремонтувати і перелаштовувати нашу роботу заново. В цей момент ми були на межі зникнення, але такий момент повторився і в карантин, ми вистояли і вже не так гостро реагуємо на кризи. Кризові моменти дуже гарно виявляють всі недоліки роботи, тестують людей на витривалість, а інституцію — на життєстійкість. Результатом вважаю те що Carbon, як організація, існує і продовжує розвиватись.
Теперішнє
Нас більше сприймають як спільноту, хоча над Carbon працює дуже мало людей. Для спільних проєктів ми залучаємо резидентів і митців, що працюють на перетині мистецтва нових медіа, саунд-арту та перформативних практик, таким чином, це співпраця всіх активних діячів нашої галузі. Іноді на основі спільних ідей та колаборацій виникають нові ініціативи та відгалужуються. І це добре, бо таким чином ми створюємо спільне поле та загалом розвиваємо галузь мистецтва нових медіа. Наприклад, на базі Carbon працюють медіа-арт-резиденція OFAR, Digital Art Therapy Studio, та інші.
Моє сприйняття проєкту незмінне в принципових моментах та гнучке відносно навколишніх змін. Це дозволяє поєднувати протилежності та розвивати Carbon в будь-яких умовах. Зараз у нас декілька локацій, одна з них — на Кирилівській, 47Б, саунд-лабораторія Carbon знаходиться на Керамічному заводі, Костянтинівська, 71. Новою локацією буде кластер експериментальних ініціатив Сollider на Кирилівській, 60. В рамках кластеру відповідатимемо за проведення освітніх лабораторій, відбір аудіовізуального наповнення проектів та координацію митців, світлоінженерів і віджеїв.
Більше налаштовані на співпрацю з організаціями та ініціативами зі спільними цілями та цінностями і власне підсилюємо спільні проєкти своїми ресурсами та компетенціями.
…та майбутнє
Звісно, мене не полишає мрія об’єднати всі наші напрацювання, команду та спільноту в єдиному високотехнологічному просторі, але на це необхідно дуже багато ресурсів моральних, матеріальних та людських. Я впевнена, що це можливо.
Головний віжуал: на основі фото платформи культурних ініціатив «Ізоляція»
