Страшно слухати: як розвивалася музика в горорах
Тихе американське містечко, осінній вечір. Діти в геловінських костюмах збирають цукерки. Аж раптом — хвиля страшного передчуття. Ще до того, як на екрані з’явиться гострий ніж маніяка чи його постать, наближення небезпеки можна почути — тривогу несе музика. Про неї й поговоримо.
Музика до перших горорів 1930-х і 1940-х сьогодні здається більше драматичною, аніж страшною. Це мінорні оркестрові теми з відчутним впливом романтизму. Старі горори переважно були екранізаціями класичних літературних творів, в яких монстри — не бездумні вбивці, а скоріше трагічні постаті. Приклад цього — «Франкенштейн» (1931).
Вже тоді композитори експериментували з навіюванням глядачеві емоцій — їхні мелодії часто були імпресіоністськими. Вплив саундтреків з горорів 1930-х відчувається і в новіших стрічках. Наприклад, у «Повсталому з пекла» (1987) оркестрова музика натякає на те, що світ демонів-сенобітів страшний, але заманливий.
Найбільш впізнавані теми до класичних британських горорів 1950-х писав композитор Джеймс Бернард. Він працював над культовими «Дракулою» (1958) та «Прокляттям Франкенштейна» (1957). Твори Бернарда були революційними — експериментуючи з гармонією, він передавав глядачам відчуття навислої над героями небезпеки, а за допомогою різних ритмів і хаотичної зміни темпу викликав тривогу.
Але найважливіший саундтрек Бернарда — музика до науково-фантастичного серіалу «Експеримент Квотермасса» (1953). Тут вперше з’явилися скрипки, що виконували серію атональних звуків, навіюючи жах на глядача.
Так зроблений і найвідоміший горор-саундтрек в історії — «Психо» (1960), написаний Бернардом Геррманном. Цей композитор розвинув прийом зі скрипками далі: у знаменитій сцені в душі вони не просто виконують послідовність атональних звуків, а різко скавчать, імітуючи ритм ножа. Нещодавнє дослідження, проведене в університеті Каліфорнії, показало, що такі звуки мають багато спільного з криками пораненої чи наляканої тварини, тому люди на інстинктивному рівні сприймають їх як загрозу.
Ще один популярний спосіб налякати глядача — поєднати щось приємне та знайоме з незрозумілим та небезпечним. Одним із перших про це здогадався все той же Джеймс Бернард. У саундтреку до «Дракули» він використовує мелодії, що нагадують церковний спів, але в неочікуваному контексті — наприклад, під час зустрічей головної героїні з вампіром.
До схожого прийому вдавалися й композитори 1970-х: в оригінальній «Суспірії» мила мелодія переплітається з агресивним шипінням, а музика до «Техаської різанини бензопилою» спотворює до невпізнаваності звуки звичних інструментів на кшталт гітари та гонгу. В класичному «Омені» (1976) саундтрек трохи схожий на бернардівські експерименти з «Дракулою» — церковний спів тут символізує не спасіння душі протагоніста, а близьку небезпеку.
1970-ті також прославились масовим використанням синтезаторів у саундтреках горорів. На це було декілька причин. По-перше, тоді була золота ера малобюджетних, але дуже успішних слешерів. Їх знімали навіть найменш досвідчені режисери. Оскільки вони не могли найняти композитора й оркестр, то часто самі писали музику до своїх фільмів, награючи її на недорогому синтезаторі. По-друге, електронна музика давала простір для експериментів і нагоду здивувати глядача. Всі вже звикли до раптових скрипок та похмурого хорового співу, але не очікували почути нав’язливі та дивні звуки, не схожі на жодну пісню.
Коли Джон Карпентер працював над «Геловіном» і монтував майже готову стрічку, то раптом зрозумів, що фільм виглядає геть не таким страшним, яким був у його голові. Не маючи грошей на додаткові зйомки, Карпентер пообіцяв собі врятувати картину за допомогою саундтреку. Тепер і «Геловін» — класика горорів, і його музика — одна з наймоторошніших в історії кіно.
Мінімалізм обирали не лише дебютанти. Досвідчені кінокомпозитори теж почали експериментувати. Яскравий приклад — тема зі «Щелеп», яку написав Джон Вільямс. Майже весь саундтрек до фільму — веселий та звичний для глядача, але щойно під водою з’являється акула, замість музики звучать ці знамениті дві ноти 🔈
Мабуть, один із найяскравіших прикладів горор-саундтреків 1980-х — «Муха» Девіда Кроненберга, музику до якої написав Говард Шор. Він поєднав два головних тренди попередніх років — використав традиційну оркестрову музику та синтезовані на комп’ютері звуки. Ця суміш звичного та неприродного чудово передає суть фільму Кроненберга — глядач до останнього не певен, чи те, що відбувається на екрані, можна вважати реальним.
1990-ті — важкий час для фільмів жахів. Побачивши, що дешеві стрічки про маніяків та монстрів збирають шалені гроші в прокаті, великі студії почали штампувати франшизу за франшизою. Саундтреки до цих фільмів відповідні — підбірки хітів. З одного боку, це відверто комерційна стратегія: студії хотіли, щоб саундтрек попав у чарти. З іншого — якщо старі горори лякали екзотичністю, то пізніші розповідали про звичайні американські містечка, а жертвою маніяка міг стати будь-який школяр. Хіти в саундтреках лише підсилювали це відчуття, змушуючи глядачів ще більше асоціювати себе з персонажами стрічки.
Зараз горори поступово повертають довіру глядачів. Після соціально актуальної «Пастки» та «Реінкарнації» вперше за довгий час заговорили про те, що фільм жахів може здобути «Оскар». Хоча нещодавні фільми жахів досить новаторські, саундтреки до них зазвичай поєднують тренди минулих десятиліть. Музика з «Дуже дивних справ» та нового «Геловіну» використовує спадок Джона Карпентера. Іронічний слешер «Щасливий день смерті» продовжує моду на хіти, започатковану фільмами 1990-х. Навіть один із найцікавіших за звуком горорів 2018-го, «Тихе місце» Джона Красінські, апелює до стрічки Альфреда Гічкока «Птахи». Обидві картини роблять ставку не на саундтрек, а на його відсутність. У Красінські це зумовлено тим, що герої живуть у постапокаліптичному світі, де сліпі, але дуже небезпечні хижаки полюють за допомогою тонкого слуху. В «Птахах» же світ переповнили кровожерливі зграї пташок, і єдиний натяк на саундтрек — їхні крики.
З загальної тенденції вибивається нова «Суспірія» — саундтрек до неї написав Том Йорк. Раніше відомі музиканти рідко виступали композиторами в фільмах жахів, не в останню чергу — через маргіналізованість та «несерйозність» жанру.
Ймовірно, виразно авторський підхід і стане новим трендом у музиці горорів. Почуємо.
