Поїхали в гори, повернулися — з історіями гуцульських митців

Оксана Городівська
Оксана Городівська
11 Червня, 2019

Проєкт «Жити (з) мистецтвом» — це перша в Україні онлайн-галерея про митців Гуцульщини. Вона охоплює літературу, музику, візуальне та ужиткове мистецтво. Тут можна дізнатися про творців, простір, у якому вони живуть і працюють, їхні традиції та новаторство. Крутим інструментом сайту є карта, де позначені всі місця зйомок — майстерні та музеї, так що їх можна додати їх у свій карпатський маршрут.

Як зроблено «Жити (з) мистецтвом»?

Над проєктом працювали три команди — творча майстерня К10street та Urban Space Radio з Івано-Франківська, а також Фундація українських гуцулів в Румунії. На його втілення вони отримали підтримку Європейського Союзу за програмою House of Europe. Зібрані історії презентують у різних форматах: подкастах, відеосюжетах, фото і текстах. Їх можна почитати і подивитись за лінками. Ми ж тим часом попросили кількох учасників команди розповісти про їхні найяскравіші враження під час експедицій Гуцульщиною. 

Сайт  

Facebook 

Instagram

Наталія Патрікєєва

авторка української серії подкастів

Один із найяскравіших спогадів — початок експедиції, коли приїхали до Михайла Тафійчука. Він створює гуцульські народні інструменти — від сопілок до цимбалів і лір. Здавалося б, його знають усі й свою історію він розповідав сотні разів. Але майстер щоразу привітний, гостинний і щирий. Крім розповіді про інструменти, мені цікаві його погляди на життя — менше розмов, більше праці. Звідси стає зрозуміло, чому він так багато навчився і зробив — бо жодного дня не зупинявся. Пан Михайло спить по кілька годин на добу (каже, що більше не хочеться), не мав і не має шкідливих звичок, віддає перевагу спокійному дозвіллю, а ще сам визнає, що має складний характер. Але гостям цього не показує, бо кожен, хто побував у жовто-блакитній хаті, хоче знову туди повернутися.

Назарій Заноз

автор частини текстів у проєкті 

Мій спогад з експедиції стосується дня, котрий спершу здавався мені нудним та тягучим. Тієї суботи ми мали записи в трьох різних локаціях. Починали все зранечку, аби ще затемна прибути на косівський базар. Падав дощ, мєрзость недоспаного ранку перемішувалася з пронизливою мрякою, котра монотонно цяпала на капюшон. Я сновидою блукав торговищем і не дуже розумів, що я там взагалі роблю. 

Потім трохи жвавіше почувався в Брустурах, в майстрині сирних коників Марії Петрів. Либонь, трохи розтрусила жахлива дорога, якою ми догоцали до села, а потім так само добралися в Бистрець. Там на зйомки змогла вибратися лише частина команди, а інших запросили перебути дощ і відігрітися в гостях.

Nazar6

З нами зосталася і письменниця Люба-Параска Стринадюк. І коли ми розговорилися, хто і звідки, то дізнавшись, що я з Теребовлі, вона одразу згадала про Луку Гарматія, котрий народився неподалік від мого рідного міста. Я знав, що він деякий час вчителював в тодішньому теребовлянському повіті й був послом до австрійського парламенту від нашого округу. Чув і про те, що він займався етнографією. Але не мав уявлення, який значний Гарматій здійснив вплив на розвиток мистецтва, освіти та громадського життя Гуцулії, коли подався вчителювати туди. Зокрема разом з товаришем допомагав Михайлові Коцюбинському та іншим мистцям, котрі навідувалися в гори, пізнавати традиції та культуру гуцулів. Так Люба-Параска відкрила мені очі на тісніший, ніж мені здавалося, зв’язок моїх рідних країв та Гуцульщини. І після тієї короткої її оповіді якось і вечір став погіднішим, і печиво смачнішим, і майбутні тексти в голові набули якоїсь структури, а ідея з базаром проясніла, ніби в спогадах про ранок хто увімкнув ліхтар — проявилися зв’язки і між людьми, і між різними епохами. Жити, звісно, легше не стало, але почувався приємніше, живіше. Але так воно вже є двояко і гарно, коли доводиться жити (з) мистецтвом.

Христина Савчук

менеджерка комунікацій проєкту

Під час експедиції я себе відчувала дитиною. Хай простять мене мої клеги, але в мене вилітали усі плани і задачі — залишався лише захват та цікавість. 

Розповім про день, коли ми знімали історію родини Стринадюків. То вже був березень, хоча в Косові ще зима-зима. Добралися до майстерні Миколи Стринадюка — митець, майстер художньої різьби по дереву. Його сини Богдан та Захар теж займаються різьбою. Кожен має свій стиль та шлях. 

Я обожнюю роботи Миколи, вони живі, динамічні, рельєфні. Він обирає незвичні побутові сюжети, втілює свої ідеї та поєднує з давніми техніками. Для мене його творчість є втіленнями нескінченного експерименту. Тож я сиділа на підлозі, уявляла, як бігаю тими кольоровими рельєфами та слухала про життя. Нас частували домашнім сиром, родзинками, супом та хлібом, змоченим у олії з часником.

Далі ми записували історію сина Богдана. Він та його дружина Оля, також мисткиня, займається іконописом, зробили неймовірно затишне помешкання: деталі, тепло, колорит та комфорт. У будинку є і спільна майстерня: світла кімната, де руки чешуться до роботи. Було цікаво писати звуки різьби та загалом простору. В нас був чутливий мікрофон і вся команда завмирала — справжня гуцульська ASMR. 

Моя сім’я теж родом з Гуцульщини. Тому цей проєкт — спроба закохати людей у той край, який щиро бережу та люблю роками: у слова, форми, звуки, деталі. У громаду, яка сьогодні творить цю культуру. Коли піднімаєшся в гори, стає ясним те, що все дуже плинне, а гори стоять. Це звільняє мене від страхів і я живу щасливіше і простіше. 

Такою і є ідея гуцульського щастя — простота. Отримувати задоволення від простої їжі, справи, якою займаєшся, неба і гір, дотиків рідних та моменту. 

Соковитий червень. Події Києва